Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Ну що ж, панове, мені вже час іти працювати. Я дуже вам удячний…

— Нема за що!

Мій уранішній допитувач простяг мені руку. Бушрон та інші інспектори — також. Я попрощався з прокурором і комісаром, які ввічливо зняли капелюхи, й рішуче попрямував до дверей. Але в цю мить двері розчинилися й увійшла Лідія.

Я вже добре бачу, що більше не можу ухилятися від розповіді про Лідію, тож запрошую читача повернутися разом зі мною в минуле, але вже не на шістдесят років, а лише на кілька місяців…

Я щойно демобілізувався й з радістю знову повернувсь на колишнє місце в газеті, де працював до червня 1940-го. Батьки жили в провінції, моя парубоцька квартирка була зайнята, тож треба було знайти інше житло. Хто не знає, як це важко зробити. Неможливо було знайти навіть пристойний номер з опаленням у готелі, хіба що за таку ціну, яка швидко спустошила б мій гаманець. Я оглядав чудові двокімнатні квартири, вмебльовані лише кухонною шафою та парою шкіряних крісел, за які з мене правили триста тисяч франків. Я підняв на ноги всіх товаришів, надрукував у своїй газеті оголошення, але з таким же успіхом можна було просто викинути гроші. Друзі, що давали мені притулок «доти, доки…», з дедалі більшим інтересом стежили за моїми відчайдушними спробами. Я вже зовсім був занепав духом, коли десь у середині жовтня молочниця повідомила, ніби якась особа з Кретея хотіла б здати житло неодруженому чоловіку. Таким чином я дізнався, що мої господарі теж не сиділи склавши руки, й добре пам'ятав про їхнє піклування в той день, коли ступив на Тополевий острів у пошуках будинку вдови Шарло. Було похмуре надвечір'я. Над долиною Марни нависав уже морозяно холодний осінній туман, а сам Тополевий острів скидався на забуте кладовище. Пані Шарло облишила приготування шоколаду, щоб показати мені житло, яке складалося з величенької спальні, маленької кімнатки, яка могла правити за кабінет, і вмивальні.

— Тут чудовий краєвид, — сказала господиня, прочиняючи вікно.

Холодний туман ухопився до кімнати, мов до себе додому. З боку Сен-Мора було видно протилежний берег Марни, а трохи ближче — буксир, що сів на мілину й був переобладнаний на житло. Я замріявсь, уявивши собі, як там житиму. Пані Шарло зачинила вікно.

— Але… тут немає опалення, — зауважив я.

— Нічого. Ми все владнаємо. Якщо вдень вас не буде вдома, я палитиму вашу грубку вранці й увечері. Вибачте за нескромність, пане, але ким ви працюєте?

Журналіст — ця робота не видалась їй ганебною. Звичайно, вона розраховувала на те, що я не приводитиму жінок. Таке піклування про мою мораль уперше за ввесь день мене звеселило. Остров'яни, яких мені пощастило побачити: жінка в американських штанях, два типи в теплих куртках та з сокирами, кульгавий старий дивак у хутряній фесці, що спирався на жезл британського адмірала, — здавалося, були далекі від світських умовностей. А може, я помилявся, й це маленьке товариство побожно шанувало культ доброчесності? А що хіба? Я розпрощався з пані Шарло, пообіцявши подумати. А думав я про те, що на Тополевому острові, піддатному повеням, завжди буду під загрозою запалення легенів. Щопівгодини — автобус до Шарантона, після одинадцятої вечора — нічого: теж приємна перспектива. Я б кинувся звідси навтьоки, тільки мене й бачили б, коли б не гнітила думка про моїх гостинних друзів, яким доведеться якось пояснити, чому житло на Тополевому острові мені не підходить. Вертаючись до мосту Капітула, я саме міркував, у яких іще друзів можна погостювати «доти, доки…». Тільки б дістати відстрочку, іншої мети у мене не було.

Я дійшов до Мостового шляху і звернув ліворуч, у бік рукава Капітула. Сутінки, що надто швидко густішали в тумані, аж ніяк не звеселяли краєвиду. Раптом я почув, як зачинилися двері, і на шляху з'явилася постать. Жінка. Мені здалося, ніби сходить сонце.

Я навмисне роблю з себе посміховисько, розповідаючи про свою першу зустріч із Лідією. Насамперед треба бути точним. «Мені здалося, ніби сходить сонце» — це єдино можливі слова. Я зараз навіть не пригадую, в чому Лідія була тоді вдягнена; безперечно, в простенькому пальтечку. Я бачив її обличчя, руки, ноги, очі. Від самого ранку мене гнітив тягар сірого дня, а Тополевий острів здавався втіленим сьогоденням, немов мініатюра виснаженої, але нескореної Франції. І враз де й поділися холодний туман, липуча втома, занедбаний краєвид. Переді мною постали життя, сила, краса. Здавалося, це молоде прекрасне тіло випромінює не тільки світло, а й тепло. Осінь була безсилою проти її лискучого волосся, проти шкіри, яка навіть не червоніла на холодному вітрі; осінь склала зброю перед непереможною весною, перед життєдайною силою викінченої форми.