Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Гаразд, шефе. Ви ж знаєте, треба бути дуже обережним в усьому, що стосується фото. Загалом, нічого надто драматичного…

Комб знизав плечима:

— І це називається свободою! Зрештою… — І враз, осяяний новою ідеєю: — А скажіть-но, Норею, чи немає там жінки? Ні, я маю на увазі не жертви… Ну, не знаю, їй-Богу, родички, сусідки, яку можна було б сфотографувати, вродливої дівчини?.. Нас не зможуть звинуватити в тому, що ми смакуємо всілякі страхіття, а з вашим заголовком це буде чудово. Отже, Боде, зателефонуйте Мореллі: нехай він розвідає, ще маємо час до ранкового випуску. Мій любий Норею, негайно беріться до діла. Боде, нагадаєте мені про цей репортаж у кінці місяця. Норей, звичайно, отримає винагороду…

Комб вийшов, розтрушуючи навкруги сигарний попіл. Я був засмучений, розгніваний, сповнений захвату. Яким чином це чудовисько, цей геній найбільш отуплюючої газетної писанини інтуїтивно відчув існування Лідії? Я вже мовби бачив її фото під заголовком « Мене підозрюють у вбивстві двох жінок » або якоїсь іншої дурниці. «Ваш заголовок», сказав Комб! Мене, правда, трохи втішала думка про те, що фотограф Мореллі, який залишився на театрі бойових дій, ніколи не одержить від Лідії згоди фотографуватися, навіть якщо йому й спаде на думку звернутись до неї. Я лаштувався попрацювати за своїм столом у спортивному відділі. Позаяк редакцією вже гуляли чутки про моє вторгнення в царину пригод, я мусив витримати кілька жартів, але не злих і не зачіпливих. Колеги швидко дали мені спокій і взялися до власних справ.

О шостій годині, сорок п'ять хвилин я подав репортаж директорові. Пан Комб одразу глянув на підпис.

— Ви підписалися псевдонімом?

— Так, шефе, своїм прізвищем я підписуюсь у спортивній рубриці.

— Це ваша особиста справа.

Я писав стримано, не намагаючись драматизувати подію. Можливо, Комбові не сподобається така простота. Тим гірше.

— Чудово, — сказав він, прочитавши репортаж, — Факти промовляють самі за себе, це справляє тривожне враження. Саме те, що треба. Скажіть Боде, щоб одразу ж відправив це до складання. Продовження передасте телефоном, як тільки зможете.

— Продовження?..

— Звичайно, продовження. Ви ж не думаєте, що така справа на цьому й скінчиться?

Зізнаюся, це мене приголомшило.

— Чи не хочете ви сказати, що знайдено ще один труп? — спитав я.

— Ще ні, — відповів Комб, сипнувши собі трохи якогось порошку просто на долоню (він думав подолати таким чином наслідки згубної сигари), — але, як на мене (він проковтнув порошок), ще не забариться. Ваш убивця — садист, а такі типи працюють серійно.

— Садист, який не втрачає голови, — зауважив я. — Він почав з того, що прихопив у своєї першої жертви десять мільйонів.

— Це — різні речі. В усякому разі не тільки я такої думки. Щойно зателефонував Мореллі: у ваших краях усі готуються до облоги, панує жах. Ви згодні, що так і має статися, мій любий Норею? Один злочин, два злочини, люди чекають третього. Надходить ніч, усі забарикадувалися, кожному вчувається за дверима подих жахливого міфічного звіра, як бувало за середньовіччя. Цього вам вистачить на цілу серію чудових репортажів… Продовжуйте в тому ж стриманому, об'єктивному стилі, не змінюйте манери письма: ефект буде ще більшим. Отже, ви повертаєтесь туди зараз же, згода? Тримайте при собі Мореллі, якщо треба, чатуйте цілу ніч. Зрештою, робіть як самі вважаєте за потрібне, газета розраховує на вас Я певен, що новини не забаряться.

Я машинально потис руку, простягнену Комбом, і опинився на вулиці геть спантеличений. А я ж бо вже радів, що здихався цієї каторги…

Дорога в Кретеї була ледь освітлена, електричні ліхтарі стояли через кожні п'ятсот метрів. Місяць сховався, туман не дозволяв їхати швидше за п'ятдесят кілометрів на годину. Пильнуючи світлу смугу автомобільних фар, я розмірковував над тим, що, зрештою, Комб міг і помилятися; це навіть було вірогідніше. Більше не буде ніякого злочину, поліція і далі шукатиме вбивцю. Знайде його чи ні, але в будь-якому разі мій репортаж закінчиться або загубиться без сліду. Як, до речі, сталося з більшістю розслідувань останнім часом. Я ще пригадував голос дядечка Соньє того дня, коли радіо пророкувало неминучий арешт гангстерів з Кліші:

— Балакай, балакай, поки є такі, що вірять у казочки… Поліція ще до цього не доросла! На чому вона ганяється за гангстерами? На велосипедах?

Кретей раптом поринув у темряву: припинили подачу електрики. На розі вулиці Мулен-Берсон мене зупинив свисток. Два жандарми перекрили шлях мотоциклами. Я сказав їм, навіщо приїхав, і показав редакційне посвідчення.