Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Де ви маєте намір залишити машину?

— У нижній частині вулиці, біля мосту Капітула.

— Добре. Проїжджайте.

Біля в'їзду на міст виявився новий заслін. Цього разу жандарми були піші. Втім, у маленьких джунглях Тополевого острова практично неможливо було пересуватись інакше, як пішки.

— Мені зовсім близько, — сказав я жандармам. — До «Пті-Лідо».

— І ви там будете не самотні. В кожному разі вам буде краще, ніж нам отут.

Відчиняючи двері шинку, я почував себе так, ніби заходжу до кінотеатру. В залі панували сутінки — горіла тільки гасова лампа на прилавку, приміщення огортав дим. Ніколи ще дядечко Соньє не мав стільки відвідувачів. Усі розмовляли дуже голосно, немов недочували через півтемряву. Хтось піднявся з-за столу й підійшов до мене. Це був Мореллі.

— Ну й робота в нас! — промовив він. — Що вони там сказали? Мені можна вертатися?

Я передав йому розпорядження директора.

— Так я й знав! Нас зібралося добрих півтора десятка, я такого зроду не бачив. Як же звідси телефонувати!

Тут був і Бушрон. Я впізнав також двох інших поліцаїв.

— Комісар пішов до начальника американської бази, — повідомив Мореллі. — А нам передусім треба дізнатися, чи зможемо ми тут попоїсти. Ви, мабуть, в добрих стосунках із шинкарем?

— Ви зможете попоїсти через годину, — сказав дядечко Соньє, який почув нас. — Добре, що я не розгубився…

Він послав Лідію по харчі в супроводі двох приструнчених гультяїв, а сам збирався взятися до готування їжі.

— Чекаю, коли ввімкнуть світло. Кухня внизу, а в мене оце — одна-єдина лампа. Вам білого вина? А може, безалкогольного «перно»?

Мореллі розповідав, про що встиг дізнатися: задушили мою квартирну хазяйку. Це я знав і сам. Ніяких нових даних. Поліцаї знайшли причину злочину: спустошений горщик із смальцем. Поліція вважала, що вдова Шарло ховала свої грошенята у такий винахідливий спосіб — клала в горщик, а зверху заливала смальцем.

— Виявляється, таке можна зробити навіть у добре запаяній консервній бляшанці. Поліція зробила висновок, що вбивця був у домі своєю людиною.

Я здригнувся на саму думку про те, що в мене могло не бути незаперечного алібі — якби в годину злочину не затримавсь у редакції.

— Здається, вона перепродувала крадені американські товари, — вів далі Мореллі, — консерви, ковдри… Ви нічого такого не помічали?

Ні, я нічого не помічав, крім щоденного шоколаду. Я був уражений тим, «що за три години поліції пощастило зібрати стільки відомостей про цю п'ятдесятирічну жінку, якої я так і не розпізнав за шість тижнів життя під її дахом. Правда, я нічим і не цікавився.

— Це що — сусіди розбазікали? — спитав я. — Їх допитували?

— З полудня цим тільки й займаються. Прокурор каже, що неможливо досконало обстежити такий закуток, як цей, захаращений халабудами, сараями, перерізаний стежками, низькими огорожами, які легко подолати. Та ви краще за мене знаєте ці місця. Зі свого боку комісар зізнався, що навіть приблизно неспроможний назвати число мешканців Тополевого острова. Якщо хочете знати мою думку, зараз убивця вже далеко. Розгортання поліційних підрозділів, заслони — усе це в свинячий голос…

— А що — нагнали багато жандармів?

— Три великі вантажні машини. Стоять за мерією Кретея. Комісар намагається підстрахуватися й заспокоїти населення. Тут мало не виник заколот — о п'ятій годині, коли людям здалося, що поліція від'їжджає. Почалася була загальна паніка, поїхали ночувати до родичів у Кретей, а дехто навіть до Парижа. Було таке враження, що повернулися часи бомбардувань!

Отже, це чудовисько Комб у чомусь мав рацію. Телефонна розмова з Мореллі дала йому точне уявлення про ситуацію. Ось чому він пророкував мені «чудовий репортаж».

— А ви… не знайшли королеви краси для фото? — нарешті зважився я.

Мореллі знову здвигнув плечима:

— Хто ж захоче позувати в зв'язку з такою історією!

— А дочка шинкаря? Ви що — не бачили її?

Який чорт сіпнув мене за язик згадати про Лідію? Безперечно, найспритніший, найзловмисніший: демон пізнання. Я хотів подолати межу своєї тривоги.

— Дочка шинкаря? Думаю, ніхто на моєму місці не зважився б… У неї такий погляд… Проте, стривайте, старий, це справжня красуня. Ви її знаєте?.. Тобто я хотів сказати…

Враз загорілося світло й усі вигукнули: «А!» Я розглянувся й упізнав лише двох, Летайєра і Траверсьє, але це були фахівці з гучних розслідувань. Їхні директори, певно, вважали справу в Кретеї вартою того, щоб послати сюди не буденних репортерів.