Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Хто хоче вечеряти? — голосно запитав дядечко Соньє. — Я спробую щось приготувати… Ви, панове?.. Шість, сім, вісім… Пане Бушроне, ви не знаєте, чи вечерятиме пан комісар?

— Звичайно, ні. До нових розпоряджень ми залишаємося вдвох. Зараз можна було б щось понести жандармам. Я краще сам подивлюся…

Бушрон вийшов. У цю ж хвилину протилежними дверима ввійшла Лідія. Ще три журналісти відразу ж вирішили, що вони теж лишаться вечеряти, потім четвертий. Згодом дядечко Соньє підсумував:

— Виходить, дванадцять персон?..

Мені здалося, що він зараз скаже: «Дванадцять — раз… Дванадцять — два…» — як аукціоніст.

— А нас ви порахували? — спитав я. — Мене й мого товариша?

— Він теж залишається? Отже, тринадцять, пане Норею.

— Погане число! — промовив хтось. — Одного з нас задушать!

— Скоріше вбивця не прийде.

— Ну то як, нема чотирнадцятого?

— Нам лишається тільки запросити панночку!

Раптом запала тиша. Лідія стояла біля порога дверей, які щойно по собі зачинила, в блакитному светрі з підкасаними над лікті рукавами. Сорок чоловічих очей були як сорок стріл, що пришпилили її до тих дверей. Але всі ці чоловіки ще не знали Лідії.

— Ні, — відказала вона, — я вам прислуговуватиму.

Якби вона сказала: «Ні, ви мені прислуговуватимете», — ефект був би той самий — усі підкорилися б без єдиного слова. Вона погодилася бути тут, чого ще бажати? Лідія дивилася на нас просто, без зневаги чи кокетства, скоріше поблажливо, мабуть, так само вона дивилася б на велику юрбу галасливих дітей. Чоловіки відчували себе незграбними, трохи ніяковіли.

— То що ж! Нехай господар буде з нами! — сказав хтось, щоб порушити мовчанку. — Домовились, пане господарю?

— Ой, панове…

— Ну ж бо, згоджуйтесь!

Усі говорили одночасно, знов настало загальне й навіть веселе пожвавлення. Ніхто б не подумав, що ці люди зібралися тут із приводу двох жахливих убивств. Повечеряти з товаришами в теплому залі чогось варте. А ті, що мусили йти, з жалем поглядали на Лідію.

Перший із тих, кому пощастило розвіяти зачарування й рішуче поринути в нічну пітьму, ще не встиг зачинити дверей, як знову відчинив їх, пропускаючи комісара. Всі підвелись.

— Панове, — сказав комісар, ледве переступивши поріг, — відомості, що я їх отримав, не такі цікаві, як я сподівався. Та все ж я вам їх повідомлю…

Я зрозумів, що за короткий час моєї відсутності стосунки між пресою й прокуратурою розвивалися дуже сприятливо. Не в змозі перешкодити тому, що його округ опинився в центрі загальної уваги, комісар намагався, й це було цілком по-людськи, бодай забезпечити собі схвальні відгуки в пресі. Всі заходились поступатися йому місцем, а дядечко Соньє з власної ініціативи підніс йому келих нагрітого білого вина.

— Як я вже казав, — озвався комісар, вихиливши келих, — ми з паном прокурором пішли до майора Уїлкі, начальника американської бази. Я вже не вперше мав нагоду спілкуватися з цим, так би мовити… з цим військовим, до речі, винятково доброзичливим, так, винятково доброзичливим, але, так би мовити… занадто жвавим…

З розповіді комісара можна було зрозуміти, що майор Уїлкі спочатку зустрів його та прокурора як некликаних гостей. Потім трохи пом'якшав, можливо, зацікавлений їхнім виглядом нешкідливих комах, і пригостив коньяком та сигаретами. Він майже повністю вислухав їхню докладну розповідь про два вбивства на Тополевому острові. Коли з надзвичайним дипломатичним тактом французькі службовці запитали, чи не було на базі випадків дезертирства або якихось інших помітних інцидентів протягом дня, коротше, чи не вважає пан майор, що варто було б провести розслідування на базі, — майор Уїлкі розкотисто зареготав і поплескав прокурора по плечі: «Бісові французи!

Та щоб мої хлопці розважалися так гидко, спалюючи кислотою обличчя старим жінкам!.. Старим жінкам!..»

— Пан прокурор так і не зміг довести йому необхідність розслідування в цьому напрямку, принаймні поки що, — докинув комісар. — Навпаки, майор Уїлкі сам намагався довести нам, що то — злочин інтелектуала, навіть уточнив: типово французький злочин!..

Почувся гомін обурення.

— Я впевнений, — жваво підхопив комісар, — що майор Уїлкі сказав це без усякого образливого наміру, і я прошу вас не брати до уваги його висловів. Для майора Уїлкі, звичайно, не є секретом розквіт американської злочинності. Він лише хотів сказати, що спалення жертви сірчаною кислотою — це щось надміру витончене, не в заокеанському дусі, інтелігентський вияв; він саме так і висловивсь — інтелігентський…