Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

Комісар зняв окуляри, що запітніли в теплій атмосфері «Пті-Лідо», й посміхнувся, витираючи їх. Зізнаюсь: я не дуже тактовно подумав, чи то, бува, не біле вино подіяло після коньяку майора Уїлкі… Але, я, певно, помилявсь, а може, комісар перейнявся драматизмом ситуації, бо його посмішка відразу ж зникла. Мої колеги швидко занотовували. Я тихенько пробрався до телефону.

Дядечко Соньє схопив свій будильник і накрутив його, як робив це щовечора.

— Ви кажете, останній автобус відходить о десятій двадцять? — спитав Летайєр.

— О десятій двадцять дві, від митниці Кретея. Звідси вам треба добиратися добрих десять хвилин, там іти в гору.

Летайєр підвівся.

— Ну що ж, любі друзі, мушу з вами розпрощатися. Як на мене, більш нічого не станеться. Та, зрештою, так воно й краще.

Лідія закінчувала збирати посуд. Вона прочиняла двері, її кроки було чути на сходах, знизу долинав її голос, що відповідав іншій жінці, яка перемивала посуд на кухні. Коли Лідія починала підніматися сходами, гравці в белот забували про карти й підсвідомо втуплювались у двері кухні.

— Ну що ж! Я теж мушу йти, — зітхнув Траверсьє.

Зрештою, не можна ж було згайнувати тут усю ніч заради прекрасних очей Лідії. Віднести спогад про неї в темну ніч — одне це вже було великою втіхою. Останні підвелися гравці в белот. Соньє запевняв своїх відвідувачів:

— Телефон? Говоріть скільки завгодно, панове. Ви ж розумієте, я не включаю до рахунку телефонні розмови… Дуже вдячний, панове…

Нарешті двері зачинилися за останнім відвідувачем.

Наше перебування в «Пті-Лідо» відтоді, як журналісти переступили поріг шинку, поспішаючи на останній автобус, можна розділити на дві частини. Перша починається саме з цього моменту, тобто з десяти хвилин на одинадцяту, й триває до тієї хвилини, коли Лідія та її батько пішли спочивати.

А доти нас у залі залишалося п'ятеро: сам пан Соньє, інспектор Бушрон і його колега Багар, той, що допитував мене першим, Мореллі та я. Потім Лідія, що никала до кухні й з кухні, закінчила прибирати посуд. У двадцять п'ять хвилин на одинадцяту вона піднялася востаннє й сказала, що посуд у порядку, а сусідка, яку запросили були допомагати, пішла додому. Батько спитав, чи все вона позачиняла. Лідія відповіла, що так.

— Унизу троє дверей, усі виходять на вулицю, — сказав Соньє. — Троє! Приємно думати про це в такий вечір, як сьогодні! Одне слово, ми добре забарикадувалися.

Він помив склянки, протер дерев'яний прилавок, як завжди невдоволено буркочучи. Потім сів до нашого столу й запалив люльку. Ледве він її припалив, як згасло світло, вже втретє за вечір: вперше — коли я приїхав, про що вже було сказано; вдруге — незадовго до кінця вечері, й щоразу це тривало півгодини Нарешті — тепер. Дядечко Соньє вилаявся тоді покликав:

— Лідіє, ти тут?

— Так, засвічую лампу.

Було чути, як вона порається за прилавком.

— Не знаю, як це в неї виходить, — промовив Соньє. — Вона бачить у темряві, мов кішка.

Саме в цю мить ми почули, як щось упало. Соньє аж підскочив.

— Що це? Сподіваюсь, не будильник?

У темряві його стегно торкнулося моєї руки: я відчув, що воно тремтить, мов у наляканого коня.

— Так, це будильник, — спокійно одказала Лідія. — Але з ним усе гаразд.

Майже одразу ж спалахнув сірник, потім нас освітила гасова лампа. Лідія налагодила гніт і поставила лампу на наш стіл. Соньє сів на своє місце.

— Ви дуже злякалися за свій будильник, — зауважив я.

Він поклав люльку на стіл і витер лоба.

— Так, я… Мій годинник зламався, погано, коли не знаєш, котра година. І потім, зараз нічого путнього не знайдеш. Я б довго бігав за таким будильником, як цей…

Цей будильник завжди видавався мені зовсім звичайним, навіть для нашого злиденного часу, й дядечко Соньє завжди міг би його полагодити. Справді, було щось неприродне в тому перелякові шинкаря за свій годинник. Але на це, крім мене, ніхто не звернув уваги, бо тільки я знав, як затремтів був дядечко Соньє. Та ледве я встиг про це подумати, як збагнув: сталося щось важливе, якась зміна й у цьому шинку, й в усьому вечорі, — так буває, коли музикант переходить з мажору в мінор або коли небо раптово синіє перед грозою, — я зрозумів, що дядечко Соньє боявся. Така незначна річ, як будильник, змусила завібрувати напружені нерви шинкаря.

Зізнаюся — моїм першим відчуттям був подив. Кремезний, високий, зарослий густою кучмою, людина хитруватої селянської вдачі, дядечко Соньє, родом чи то з Вогезів, чи з гір Юра, аж ніяк не справляв враження неврастеніка. Він частенько бував сердитий, але ніколи не психував. Та в ту мить я був певний, що його звела на ноги не лють. Оте тремтіння могло бути тільки від страху. А як він тоді втирав піт з лоба… Ні інспектори, ні Мореллі, здається, нічого не помітили, хоча я на все це також не реагував. Я дивився на Лідію й намагався вгадати, чи знає вона, де ховає тато свій капіталець, якщо він у нього є, й чи не тут слід шукати причину його раптового переляку. Та ні, не схоже, щоб Соньє звіряв своїй дочці такі таємниці. Хіба що на смертному одрі…