Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

Я й досі немов чую слова, які протнули тишу: «В його смерті винна я». Лідія знову дивилася на невидимий образ у порожнечі, на привида, який незрушно стояв між нами. Серце моє билось у такт із будильником Соньє на прилавку. Тишу порушив комісар. Я зрозумів, що цей такий тверезий чоловік зараз вимовить слова, які вирішать мою долю.

— Ні, панно, це не ваша провина. За почуття, які викликаєте, ви не несете відповідальності так само, як оте самотнє дерево посеред рівнини, котре притягає блискавку. Якщо існує фатальність, то це особиста драма вашого життя. П'єр Маргла справді загинув, але він був віруючий, і навряд чи такий максималіст міг знайти тут щастя; ви єдина могли його йому дати, а ви його не кохали. Ви зараз найнещасніша з жертв цієї трагедії. Але ви молода, ви жінка… Одного чудового дня можете змінити прізвище, не так, як це зробив П'єр Маргла, а тому що якийсь інший чоловік запропонує вам своє. Їдьте геть із цього острова. Хай мине час…

Я підійшов до Лідії. Ніколи в мене так не стискалося горло.

— Лідіє, ви знаєте прізвище, яке можете носити. Ніщо не змінилося.

Лідія непорушно сиділа й дивилася на свої руки. Вона легенько похитала головою, волосся впало їй на обличчя.

— Ні, Робере. — Й поглянула на мене повними розпачу очима: — Можна одружитися з незнайомкою. Можна одружитися з дочкою шинкаря. Але не можна одружитися з дочкою вбивці. Завтра я буду далеко звідси.

Можливо, мені треба було силою підхопити її на руки й понести світ за очі, а я лише стояв, схилившись до неї, надто важкий тягар фатальності скував мене, я був звичайнісіньким чоловіком… Не зводячи з мене погляду, Лідія відсунула далі свій стілець, а я стояв нерухомо. Вона відступила до дверей, і мені майнуло: якщо вона вийде в ці двері — все загинуло.

— Лідіє, ви знаєте, що ви для мене все… Ви не можете так піти…

Даремні слова! Лідія тепер стояла, прихилившись спиною до одвірка, як того дня, коли я побачив її вперше, така ж гарна, ні, в тисячу разів гарніша в своєму розпачі!

— Лідіє!

Хтось торкнувся мого плеча, і я почув голос П'єра Бертрікса:

— Комісар має рацію, Норею, нехай мине якийсь час.

Я ступив до Лідії.

— Скажіть хоча б, що ще не все втрачено, Лідіє… Ви повернетеся…

Я насилу розчув її відповідь — швидше відгадав по губах:

— Можливо.

І Лідія зникла.

Минуло кілька місяців. Я перебрався з Тополевого острова. Кілька тижнів тому, одного весняного дня їздив туди, ходив тими місцями, а вітер гнав над головою хмари. Вже розпукувалися бруньки. Навколо облуплених халуп прокидалися дерева, співали птахи. Річка несла свої повні води біля зачиненого порожнього «Пті-Лідо», життя відроджувалося завдяки нездоланній силі весни, незважаючи на злидні і потворність, божевілля та злочини. У просвіти між хмарами видніло блакитне небо. Я знав, що одного дня знову зустріну Лідію…

Наперед, без доказів (лат.).