В «Очах Ельзи» Луї Арагона я знайшов те, що так гарячково шукав із самого початку і що так боявся знайти. Книги були вишикувані в алфавітному порядку, але я почав з кінця. Розгорнув тоненьку книжечку, й фотографія випала сама. Якби трус робив поліцай, він би лише глянув на неї й відклав. Треба було бути так безпосередньо зацікавленим у справі, як я, щоб одразу відчути інтерес до цієї невеличкої картки, ніби ревнива жінка, яка враз відчула, що перед нею — свідчення зради.
На фото була група військових, очевидно, під час «дивної війни» 1939–1940 років. Усміхнені, ситі, з іще мирним виглядом. Обличчя були досить дрібні, бо офіцерів і унтер-офіцерів на фотографії зібралося зо два десятки: вони тислися перед цегляною стіною будиночка, типового для півночі Франції. Але я, ні миті не вагаючись, упізнав серед тих двадцяти усміхнених облич чорні фанатичні очі П'єра Маргла. Я хотів знати — і я дізнався.
Цілий світ пролягає між здогадами та реальністю. Так, справді, світ змінився. Я ще не звик до того світу, до якого щойно зазирнув, відчував якийсь тиск, непевність, паморочилось у голові. Я уже тримався за клямку дверей у кутку кімнати, перш ніж усвідомив, що поставив на місце «Очі Ельзи». Й перш ніж намацав у кишені фотографію. Отже, я таки її забрав. Двері вели до дуже чепурного туалету, суміщеного з душем. Підлога була вистелена червоними кахлями. Праворуч на всю стіну тяглася стінна шафа, така велика, що в ній можна було спокійно сховатися. Я відчинив дверці. Сукні Лідії хиталися на плічках. Унизу ліворуч стояла плетена з лози валіза. Лоза кректала, мов жива, коли я піднімав кришку. Я прислухався. Нагорі ще балакали. Я почав порпатись у валізі й знайшов чоловічу білизну та два майже нові костюми. Орудував мало не в темряві, адже крізь відчинені двері туалету світила тільки настільна лампа у кімнаті Лідії. Я увімкнув світло в туалетній кімнаті. Костюми не могли належати дядечкові Соньє, його черевце у них не вмістилося б. Вони були шиті на чоловіка приблизно мого зросту й статури. Я почав перебирати білизну, не розгортаючи її, і нарешті знайшов дві сорочки з мітками: П. М. Ті ж ініціали було вишито й на носовиках.
Я зачинив стінну шафу й стояв посеред туалетної кімнати, ніби громом прибитий. Тоді заглянув у дзеркало над умивальником і побачив там незнайоме обличчя зі змертвілим поглядом і запалими щоками. Це був я. А навпроти були двері до туалету. Цілком автоматично я збирався їх розчинити, ніби був певен, що за ними стоїть П'єр Маргла власною персоною.
В ту мить, коли я збирався натиснути на клямку, хтось із того боку повернув у дверях ключ. Майже безгучно — я почув лише шкрябання у замку, та й годі. Я штовхнув двері. Вони були замкнені, мені не вчулося.
Навряд чи можна пережити щось неприємніше. Ні слова, тільки скрегіт ключа. А нагорі й досі гомоніли. Хто ж там говорить? І де я? Я випустив із рук клямку, відійшов від дверей і машинально вимкнув світло. Затамував подих, дослухаючись. Голоси нагорі замовкли.
Мені здалось, на мене падає бомба: сходами хтось збігав. Я закляк, марно силкуючись пригадати, що збирався робити, коли хтось ітиме. Вимкнути лампу. Коли нарешті ця думка виборсалася з сум'яття мого мозку, було запізно. Лідія вже входила. Я стояв на порозі її туалетної кімнати, трохи нахилившись уперед, можливо, з дуже дурним виразом обличчя.
Вона хутко відчинила двері, зачинила їх за собою й побачила мене. Лівою рукою Лідія ще трималася за клямку. В очах у неї був переляк. Стоячи за чотири кроки від неї, я ворухнувся. Вона втислась у стіну так, ніби боялася торкнутись мене. Ніколи б не подумав, що у неї в очах може бути такий жах. Я ступив крок уперед.
— Лідіє…
— Що ви наробили? Ви збожеволіли! — розпачливо прошепотіла вона, впустила додолу плащ, який тримала на лікті й схопилася за стіну. Що я наробив! Розпач Лідії передався мені. Я майже забув, що виявив у валізі й хто міг бути за тими дверима туалетної кімнати…
— Послухайте, Лідіє…
— Пізно!
Так, надто пізно. Сходами хтось ішов. На світло-зеленому тлі стіни обличчя Лідії вирізнялося маленькою блідою маскою. Я бачив, як здіймаються її груди й плечі, а вуста вимовляють слово, якого я не розібрав. Я попросив повторити й почув:
— Ховайтеся… Стінна шафа…
Теж надто пізно. Я почув голос:
— Ти тут?
Дядечко Соньє відчинив двері, спинився й непорозуміло глянув на мене.
— Мені й здалося, наче тут хтось є…
Я не зразу впізнав його, бо таким ніколи раніше не бачив. Дядечко Соньє був без свого незмінного синього фартуха, без ганчірки в руках, без прилавка, без пляшок. Дядечко Соньє перестав бути шинкарем; а може, навіть дядечком Соньє. Переді мною стояв грізний ведмідь у бахматому светрі, в старій мисливській куртці. Стояв і чекав. До стегон звисали його велетенські кулаки. Я не злякався. І якби не нажахане обличчя Лідії, відповів би йому невимушеним тоном. В усякому разі, намагався б зберегти гідність. Але Лідія, здавалося, ще мить — і знепритомніє.
Читать дальше