Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Я розумію, моя присутність тут некоректна, — пробелькотів я.

Почувши мій голос, Лідія стрепенулася. Вона дивилась на мене так, ніби перші ж мої слова мали її вбити. Соньє сіпнув головою в її бік, і я побачив, як заграли м'язи у нього на щелепах. Він мовчки дивився на дочку. А Лідія дивилася на мене. Я відчував, що маю сказати слова, які вирішать мою подальшу долю — житиму я чи ні.

— Я прийшов вам сказати, що хочу одружитися з Лідією.

Лідія заплющила очі. Виходило, я сказав те, що треба. Запала мовчанка, але якісно нова. Нестерпна напруга спала. Соньє повернув у мій бік свою важку голову.

— Одружитися з Лідією?..

— Так. Лідія вже повнолітня. Гадаю, ви не заперечуватимете…

Соньє дивився на мене. Дивився так, ніби хотів наскрізь пропекти груди, зазирнути в душу, щоб перевірити, чи правду я кажу. А я в цю мить не хотів нічого іншого, як урятувати Лідію… Просто врятувати, та й годі.

— Хочете одружитися з Лідією?

— Так.

Лідія розплющила очі й не зводила з мене очей. Я легко розумів її благання: «Не кажіть більше нічого!».

У будинку стояла тиша. Що за нею крилося? Нарешті Соньє розтулив рота.

— А коли ви збираєтесь одружитися?

— Якомога швидше. Завтра, якщо це можливо.

— Завтра неможливо. Треба зачекати хоча б два тижні.

— Я можу відразу з нею заручитися. А клопотатись про весілля почну завтра.

Втупившись у мене, Соньє запустив лапище в свою сплутану чуприну.

— А чому ви про це заговорили тільки зараз?

— Я хотів поговорити з вами раніше. Ви мали б помітити, що Лідія і я…

Соньє опустив лапу.

— То ви почнете клопотатися завтра?

— Так, завтра зранку. Обіцяю вам.

Він ніяк не міг отямитись, роззиравсь на усі боки, ніби в домі ще хтось ховався. Тоді знову втупивсь у мене.

— Гаразд… — Соньє оглянув мене з ніг до голови. — А тепер ви підете додому?

— Так, а прийду завтра вранці по документи Лідії.

Я не брехав, у мене справді був такий намір. Я відчував, що від моєї щирості залежить моє життя. Нарешті, Соньє, здається, здався, бо повторив:

— Гаразд. — І відступив від дверей. — Якщо хочете вийти…

Я ступив крок уперед. Ні слова не кажучи, Лідія випередила мене. Вона йшла попереду до кінця коридора, Соньє ступав за нами. Лідія відчинила двері, я попрощався:

— До завтра, Лідіє.

Вона не відповіла. Я проти світла не бачив її обличчя. Позад неї, трохи збоку, спинився Соньє. Лідія зачинила двері. Не пам'ятаю вже, як я дістався додому. Мені здавалося, ніби щойно я зіграв трагічний фарс. Який драматург міг вигадати сватання, подібне до мого? Я піднявся нагору, ввімкнув світло в кабінеті й сів до столу. Цілком механічно висунув шухляду. Револьвер лежав на місці. Я взяв його в руки, тоді рвучко підвівся. Серце мало не вирвалося з грудей. Який я дурень! Було справжнім божевіллям лишити Лідію саму. Я був певен, що їй загрожує смертельна небезпека. Треба негайно повертатись у шинок. Хтось відчинив надвірні двері, я почув кроки на сходах. Переді мною постав П'єр Бертрікс.

— Куди це ви?.. Що трапилося?.. Будете ви говорити чи ні, хай вам чорт?!

Мені здалося, що я не зможу поворушити язиком у роті:

— Спочатку ви дасте мені слово, що з Лідією нічого поганого не…

Бертрікс люто кинув капелюх на диван.

— Вона не винна, хай вам чорт, я це добре знаю! Якби ви сказали раніше…

І тільки тепер я почав розповідати. При перших моїх словах Бертрікс забрав у мене револьвер і примусив сісти.

— Почнемо з самого початку…

Умостившись на стільці навпроти, він свердлив мене очима. Разів десять спиняв, щось перепитував, але я добре розумів, що це все тільки для того, щоб згаяти час. Ніщо в моїй розповіді, здавалося, його не дивує. Я ще говорив, коли він узяв капелюха й простяг мені мій револьвер.

— Сподіваюся, ми встигнемо вчасно. Наступного разу, гадаю, ви мені більше довірятимете. — Потім поплескав мене по плечі. — На вас і справді не можна ображатись. Інший би заблукав у цьому лабіринті.

Чоловік, який мене привів, спинився за деревом.

— Це тут, — прошепотів він мені. — Не відходьте звідси й не ворушіться. Шеф ось-ось прийде.

Місяць щойно зайшов. Громаддя шинку «Пті-Лідо» майже зливалося з темрявою. Мій провідник ступив кроків двадцять у бік пристані. З чорної тіні мосту Капітула виринула постать і тихо рушила назустріч. Вони поговорили, другий чоловік пройшов позад мене й розчинивсь у темряві біля купи дров, звалених майже навпроти дверей повітки. Третій чоловік чатував угорі біля дверей шинку. Мій провідник заговорив до нього. Я побачив у нього в руках автомат. Бертрікс мені казав: «Мій принцип — діяти з якомога меншим драматизмом».