Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

«Пті-Лідо» був обложений, як барліг американських гангстерів. Сам Бертрікс без вагань подався до Сюрло. «Шеф ось-ось прийде». Він, певно, в тому порожньому будинку. Все це розгортання сил, заряджена зброя в руках у детективів було зовсім не тим, чого я прагнув. Навряд чи можна врятувати Лідію таким чином. Але тепер мені не лишалося нічого іншого, як повністю покластися на Бертрікса.

Двадцять хвилин на дванадцяту. Стало холодно. Вітер повернув із півночі, й у розривах між хмарами видніли зорі. Дивна ніч після заручин! Ця драма то діймала мене до самісінького серця, то виникало враження, ніби я спостерігаю її збоку, як глядач у кіно чи радше в театрі. І єдиною декорацією були химерні тірольські обриси цього «Пті-Лідо». Я твердив собі: «До ранку все скінчиться».

Я не бачив, коли підійшов Бертрікс. Я просто відчув, що поруч хтось є, і, коли повернувся, побачив, крім Бертрікса, іншого чоловіка, якого, незважаючи на темряву, впізнав, — упізнав його капелюх, його статуру, вишукані рухи, які дисгармонували з усією цією атмосферою засідки. То був комісар кретейської поліції. А трохи далі, між ним та Бертріксом, якого я впізнав швидше інстинктивно, стояла жінка. Ту жінку я розгледів, незважаючи на темряву: сутулі плечі, рідке волосся, яке спадало на обличчя, пальці гарячково стискають пальто… Вперше я її побачив у ніч з 18 на 19 листопада на ґанку в Сюрло. Певно, цій жінці теж доведеться зіграти свою роль. Мені стало шкода її. Для чого втягувати жінок в усе це? Пізніше, коли я розмовляв із Бертріксом, він мені сказав:

— То був єдиний спосіб уникнути драми. Та й жіночка дешево відбулася — її не притягли до суду.

А в ту мить я бачив, як вона схилила голову і дивилася собі на ноги, ніби там були пута. Вона ще видимо вагалася. Комісар торкнувся її руки. Вона понуро сама пішла до будинку.

Я бачив, як жінка йде попід повіткою для човнів. Спинилася вона навпроти вікна із зачиненими віконницями, спинилась і наче заклякла. Врешті ступила ще крок. Мені було страшенно боляче дивитися на це. Я мусив стриматись, аби не підійти, взяти її під руку й відвести звідти геть. Але за цими темними стінами була Лідія, і, можливо, їй загрожувала смертельна небезпека. Може, її вже вбили?

Жінка таки підійшла до вікна, кулаком постукала в віконницю й проказала щось. Я не чув, що вона каже. Поліцаї довкола будинку принишкли.

За мить віконниця відчинилася. Жінка знову заговорила, їй щось відповідали й про щось запитали. Вона проказала кілька слів, і віконниця грюкнула. Тоді жінка поволі рушила вздовж стіни, звернула за повітку. Я бачив, як поліцай, що доти ховався за дровами, вийшов з тіні й рушив до будинку. На березі теж хтось ворухнувся. Жінка спинилася біля дверей — тих, якими мене вирядив додому Соньє. Два поліцаї стали обабіч порога. Певно, жінка стояла занадто близько від дверей, бо один із поліцаїв досить грубо відштовхнув її далі. І знову притулився до стіни.

Ми почули, як двері відчиняються, побачили світлий прямокутник, а в ньому постать чоловіка, який щось сказав. Жінка відповіла йому, не рухаючись із місця. Чоловік мовив: «Гаразд, іду…» Більше він не встиг нічого сказати. Ледь чутний глухий удар, і я побачив, як поліцай виволік із дверей обм'якле тіло, кинув на землю й схилився над ним. Я дивувався, як швидко й безгучно вони діють. Бертрікс торкнув мене за руку:

— Ходімте.

Підійшовши до дверей, я впізнав оглушеного чоловіка, якому поліцаї надягали наручники. То був Сюрло. Ми зайшли до холодного будинку. П'єр Бертрікс скрадався попереду з револьвером напоготові.

Він спинився посеред коридора. Я був позад нього, я дослухався, серце в мене обірвалося. З кімнати Лідії долинув стогін. Навіть не стогін, а щось наче вигук: «О-о-о!..» посеред смертельної тиші. Потім мовчанка і тихий, майже невпізнанний голос Лідії:

— Ні, я нічого не сказала… Ти чудово знаєш, що я нічого не могла сказати… Ти потвора… Убий мене, але не муч!.. А-а!..

Бертрікс розчахнув двері. Кімната здавалася порожньою. У кутку шинкар викручував руки своїй дочці. Він тільки встиг обернутися, на мить я побачив його люте обличчя: троє Бертріксових співробітників скрутили його. Лідія затулила обличчя руками.

— Я займуся нею, — мовив Бертрікс. — Піднімайтеся всі нагору й чекайте на мене.

Соньє, який сидів у наручниках посеред власного шинку, за три кроки від своїх аперитивів та своєї ганчірки, мав би комічний вигляд, якби не тиша, що панувала в приміщенні. Соньє й сам дослухався. Лють на його грубому обличчі змінилася виразом настороженої уваги. Він намагався не дивитися мені в очі.