Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

— Що ж до Маргла, то тут мені допомогли дві подробиці. Пам'ятаєте, як ми разом із вами ходили до оселі Стефана Бореля?

— Так.

— Я ввімкнув радіо, і ми почули каталанську співачку. Так ось, я знову ходив туди сьогодні ввечері. Знову вмикав приймач. Це американський приймач. Стрілка була на тій самій позначці. Цього разу то була не каталанська пісня: говорили російською мовою. Першого разу ми чули передачу іспанською мовою московського радіо. Я нашорошив вуха. Пригадав, де вчився Маргла. Зіставив з іншою ситуацією, яку відкрив сьогодні по обіді. До того, як зустрітися з вами, я побував на кретейському цвинтарі. На могилі Бореля. Там були свіжі квіти. Хто міг їх покласти? Вже ж не його племінник-льотчик, який не поспішав подавати про себе звістку. До речі, комісаре, хочу вам сказати, що більше про племінника ви не почуєте. Племінником була Лідія Соньє. Листа послала вона. Вона ж сплатила за похорон Маргла. Лідія щойно це визнала. — П'єр Бертрікс мить помовчав. — Доля дуже примхлива, — сказав він згодом. — Злочини Соньє поставили його дочку в прикре становище. Перші злочини її налякали. Вона боялася, що поліція, ведучи розслідування на острові, може серед інших мешканців прийти з розпитами й до того, хто називав себе Стефаном Борелем. Борель-Маргла був би змушений назвати своє справжнє прізвище. Лідія Соньє боялася ще й тому, що фальшиве прізвище викликало б підозри в тих, хто розшукував убивцю. Коротше кажучи, вона боялася, що план, вигаданий П'єром Маргла, щоб зблизитися з нею, міг зрештою привести до того, що його запідозрили б в убивстві. Ось чому, — тут П'єр Бертрікс поглянув на мене, — вона зробила можливе й неможливе, щоб сховати Бореля-Маргла від цікавої поліції. Авжеж, Лідія не могла знати, що її рідний батько вже визначив бідолаху не тільки як жертву, але й як своє алібі. Довідавшись про те, що вбивця — її батько, Лідія опинилася у двозначному становищі, про яке я щойно казав: аби захистити пам'ять того, хто її кохав, вона мала виказати батька. Якийсь час Лідія думала, що звільнилася від цієї трагічної дилеми, що помилилась, коли ми організували вдаваний замах: вона повірила вигадці, нібито вбивця — не її батько. Однак омана була недовгою.

— Ви гадаєте, Лідія все розповість? — спитав комісар.

— Так. Саме для того, щоб змити пляму з П'єра Маргла, якого довгий час підозрювали в таких жахливих злочинах. Зрозуміло, викриття справжнього бандита знімає обвинувачення з П'єра Маргла, і я знаю — ви постараєтесь оприлюднити якомога швидше цей факт. Але, гадаю, дівчина теж розповість нам, безпосереднім свідкам, про своє… кохання. Ви побачите, в усякому разі я так зрозумів з її перших звірянь, що все було не так просто й не так брутально, як можна було сподіватися від дочки шинкаря, та ще й злочинця. Зараз я її приведу…

Чого я тільки не передумав за ці кілька хвилин! Якою побачу зараз Лідію в цьому клятому шинку, де я чув од неї лише ласкаві слова, де згодом таким неприступним стало її обличчя? Доля й мене поставила в двозначне становище: наречена не винна, а майбутній тесть — убивця.

Внизу грюкнули двері, й на сходах почулись кроки.

З'явилася бліда, до болю близька Лідія. П'єр Бертрікс і комісар одночасно запросили її сісти. Вона почала розповідати швидше сумовито, ніж знічено. П'єр Бертрікс зробив знак секретареві, щоб не записував.

— П'єра Маргла я вперше побачила в Кретеї. В автобусі. Він дивився на мене, та й годі. Так тривало дуже довго, перш ніж він заговорив до мене. Я не дитина і знаю, як чоловіки дивляться на жінок, що припали до серця. В погляді П'єра Маргла було щось інше. Я ніколи його не заохочувала, але я також не могла делікатно натякнути йому, що його увага мене дратує. Треба було все-таки натякнути або сказати навпростець, щоб одразу відштовхнути…

Лідія сиділа навпроти комісара. Він опустив очі, й дівчина дивилася кудись у порожнечу, понад нашими головами, ніби зверталася до незримого образу.

— Він мовчки обожнював мене, — провадила вона, — я не звикла до такого. Того дня, коли зважився заговорити, я не зуміла дати йому відкоша. Він мені говорив слова, до яких я теж була незвична. Я його так само не заохочувала, не могла й не слухати. Просто не знаходила в собі таких слів. — Лідія понурила голову і дивилася на свої зчеплені руки. — Отак усе й почалось. Коли збагнула, що значу для П'єра Маргла… я перелякалася. Якби він поділився зі мною своїми намірами оселитись на острові, я рішуче заборонила б йому це робити. Думаю, могла б тоді порвати з ним. Але він навіть не попередив. Сказав аж тоді, як тут оселився. Я розсердилась, кілька днів не хотіла з ним зустрічатись, а він так благав… Я тоді налякалася ще більше, бо відчула, що не кохаю його. Я його ніколи не кохала. — Лідія підвела очі і подивилася на мене. В очах її не було ніжності, сама лише переконаність, вражаюче бажання сказати правду. — Я чесно сказала йому про це. Сказала, що нам не треба зустрічатися, сказала, щоб він поїхав. А треба було, тепер я це розумію, поїхати звідси мені. Я собі не пробачу, що не зробила цього. Не поїхала сама, а його не зуміла переконати, що йому нічого сподіватися. Цей чоловік так легко не відступав. Він говорив мені слова, які досі не говорив жоден чоловік на світі. Спрямував мої очі до культури, переконав, що я також маю душу. Я знала, що подобаюсь йому, але розуміла: я для нього не тільки жінка, з якою хочеться переспати. Таке зі мною було вперше. Він скаржився на самоту. Я теж була самотня, самотня серед усіх чоловіків, які розглядали мене в шинку з однією-єдиною думкою. Дружба з П'єром Маргла була дивом, і я боягузливо не зуміла відійти. Якось, коли відчула, що чиню підло, хоч і мимоволі, я сказала: коли він наполягає, я віддамся йому. На це він відповів: «Я тільки прошу, щоб ви стали мені дружиною, коли я буду вільний. І колись ви покохаєте мене». Я й далі з ним бачилася, наче ненормальна. Ми обоє були ненормальні. Краще б я вже стала його коханкою. Тоді, можливо, здобулася б на силі кинути його. Ось і все. В його смерті винна я.