Жорж Блон - Ангел Мертвої річки

Це відповідала Лідія. Певно, щойно повернулася додому. Я не міг гаяти ні хвилини, зовнішніми сходами збіг униз, до нижнього поверху «Пті-Лідо». Дядечко Соньє казав: «Вона повернеться низом». Чи замкнені двері внизу? Я знав, що там троє дверей. Поторгав перші: замкнено. Другі теж. Треті… Ці вели не до дому, а до повітки, де зберігалися човни. Здається, з дому був хід і до повітки. Двері повітки також виявилися зачинені, але, легенько їх поторсавши, я зрозумів, що вони лише защепнуті зсередини на гачок і їх легко відчинити.

Потрібен був, щоправда, ніж, а я його не мав. Зламавши кілька гілочок, я спробував. Пощастило просунути у щілину гілочку, але я принишк. Берегом хтось ішов.

Я притиснувся до стіни в затінку. Певно, хибна тривога: кроки стихли. Я знову спробував підняти гачок, але гілочка зламалася. Просунув нову й відчув, що гачок піднімається. Двері розчинились. Я ввійшов і знову защепнув гачок. Було темно, хоч в око стрель. Я кружляв повіткою, виставивши руки вперед. Обмацував каное, байдарки, пальцями відчуваючи пилюку. Дійшов до кінця човнів і відчув порожнечу. Знову стіна. О щастя, нарешті я відшукав двері. Вони відчинилися.

Я, певно, потрапив до сіней нижнього поверху. Праворуч побачив світло під дверима. Воно просочувалося зі сходів, що вели до шинку. Я нарешті зорієнтувався. В шинку гомоніли. Я рушив туди, де мала бути кімната Лідії. Безпомилково знайшов двері. Зайшов. Зачинив їх по собі. Тепер я опинився там, де хотів бути. Лишалося дочекатись Лідії. Раптом я відчув, що геть виснажився. На мить увімкнув світло, побачив крісло, вимкнув світло й сів. Нагорі ще гомоніли.

Я не подивився на годинник, тому не можу сказати, скільки часу минуло, перш ніж мені сяйнула нова думка. Здавалося, сплинуло багато часу, хоча він завжди тягнеться найповільніше, коли сидиш і чекає сам у темряві. Жодного орієнтира, щоб виміряти плин часу й плин своїх думок. І саме тоді, коли я сушив голову цими думками, мені сяйнуло: дізнатися напевне ! Неймовірно, щоб у кімнаті Лідії не було чогось такого, що дало б мені відповідь на запитання, яке мене так непокоїло. Я знову ввімкнув світло. Люстра була надто яскрава, тож я її вимкнув, побачивши слабшу лампу біля узголів'я. Я швидко роззирнувся, підійшов до шафи й відчинив її.

Не плекаю жодних ілюзій: читач засудить мою нескромність або, скажімо, неделікатність, якої я так легко припустився. Я не шукаю виправдань, не захищаюся, я просто оповідаю. І тверджу, що за звичайних обставин я — людина досить делікатна. Але в тих незвичайних обставинах мені було не до умовностей і правил поведінки. Ніщо, навіть очевидна небезпека, не могло стати мені на заваді. Дізнатися правду для мене означало жити . Уявіть собі, якщо можете.

Стіни кімнати були обклеєні світло-зеленими шпалерами без візерунків. На дивані теж лежав зелений квітчастий кретон. У кімнаті було не багато меблів, щось схоже на письмовий стіл, стілець, крісло, комод із дзеркалом, а ще ота шафа світлого дерева, єдині дзеркальні дверцята котрої я щойно відчинив. З кожного боку дивана висіло по три полички з книжками.

У шафі, звичайно, зберігалася білизна. Мені б стало незручно, якби моє бажання дошукатися правди не було таке сильне. Воно було просто непереборне, я ніби роздвоївся; на моєму місці професійний злодій не рухався б так чітко і так швидко. В цій шафі я не виявив нічого, крім білизни. А в комоді? Знову білизна, тканини, нитки, мило, вовняна пряжа, парфуми, журнали мод. Те, що Лідія виявилася «такою, як усі», не розчулило мене. Я йшов до мети. Лише на мить спинивсь, аби пересвідчитися, що нагорі ще гомонять. Якщо хтось ступить на сходи, я почую й устигну вимкнути світло. А що в шухлядах столу? Там не було нічого, тобто — нічого такого, що б мене зацікавило: купка листів од невідомих мені людей, родичів, наскільки я міг судити з перших рядків; свідоцтво про смерть Леонтіни Соньє, матері Лідії, яка померла у себе вдома, прийнявши святе причастя року 1935-го; кулінарні рецепти, переписані рукою Лідії, знову почерк Лідії, цього разу вірші Рембо; як вона натрапила на цього поета? На окремому аркуші я побачив список творів Поля Клоделя. Кілька секунд я з подивом дивився на аркуш: він легенько тремтів у мене в руці. Я поклав його на місце. Більше не знайшов тут нічого цікавого й інстинктивно перейшов до книжкових полиць.

Тепер уже мною керувало не так бажання дізнатися правду, як упевненість, що я її справді дізнаюся. Я хвилювавсь, мов мисливський пес, який дедалі швидше розплутує сліди, ніби здобич уже не утікає, а притягує його невидимими нитками. Те збудження було збудженням діючого Норея, який шалено захопився справою; але в той же час я відчував у собі присутність іншого Норея, який із жахом чекав розв'язки. Нехай Лідія собі читає незвичні для простої шинкарки книжки, я про це знав; я намагався не робити ніяких висновків, бо часто жінки вибирають собі для читання книжки, які відповідають запитам жінок вищого соціального стану, навіть можуть самі відкривати для себе вершини красного письменства, неприступні для їхніх чоловіків чи коханців. Але в такому разі я мав би знайти на полицях Лідії лише звичайні книжки, посередні романи, сентиментальщину, з якої неминуче починають жінки не вельми високої культури. Нічого подібного. Неможливо сказати, чи твори на цих шести полицях були почищені безжальною рукою, чи дібрані відразу. Підбір був такий, як у освіченого чоловіка, який лаштувався їхати в село чи на безлюдний острів. Між сторінками у деяких книжках були закладені фотографії. Лідія під деревом у місцині, не схожій на Тополевий острів; Лідія з групою хлопців і дівчат із більш сільським, ніж у неї, виглядом, певно, десь на канікулах у родичів; Лідія з якимись людьми біля сільської хати, нічого цікавого; Лідія сама на березі моря біля бетонного блокгауза; фото зовсім недавнє, зняте під час окупації, десь на Ла-Манші чи на Північному морі. Хто її там фотографував за таких небезпечних обставин? Я волів би перегорнути всі ці книжки, але доводилося трохи навмання витрушувати з них фотографії. Мені зараз було байдужісінько, чи помітить це Лідія.