— Здається, він задоволений своїм життям.
— То й добре. Зрештою, він зовсім непоганий хлопець. Ми перестали з ним зустрічатися через його жінку. Знаєте, вона…
«Вульгарний тип, — подумав я. — Його брат має рацію. Цікаво, яку роль він міг зіграти в цій історії…»
Я знову почув його гидкий голос, якісь липкі слова:
— Слухайте-но, постарайтеся добре забарикадувати двері сьогодні вночі. Вбивця може повернутися… Чи не знаєте, може, й цього разу всюди понаставляли лягавих, як минулого разу?
Уїдливий жарт чи груба пастка? Я не бачив обличчя Сюрло.
— Поліцаї, на жаль, не завадили вбивству, — відказав я.
— Згода. Але почуваєш себе певніше…
Ми дійшли до повороту на Вишневу алею.
— Ну, добраніч…
Сюрло простяг мені руку, я її потис: не міг учинити інакше. Мені треба було, щоб він швидше пішов. Він попростував далі, а я звернув праворуч. Від повороту на Вишневу алею до мого дому лишалося метрів шістдесят. Я підійшов до огорожі, відчинив хвіртку й тихенько причинив її, щоб не потурбувати господинь. На стежку падала тінь від будинку. Сюрло, певно, вже йшов своєю Платановою алеєю. Я перечекав ще дві чи три хвилини в садку, а потім повернувся до хвіртки і вийшов. Попрямував до Мостового шляху. І спинився: на дорозі метрів за двадцять від перехрестя стояв чоловік.
Я б не помітив його у темряві й міг наткнутися просто на нього, якби він раптом не заворушився. Ворухнувся — й застиг. Я бачив тільки якусь вертикальну пляму, що ніби й не нагадувала людину. Постать ховалася в густій темряві під невисоким муром.
Сюрло? Дивно, але хоча й попрощався з ним п'ять хвилин тому, я не пригадував, як він зодягнений. Чи мав на собі пальто або плащ, коли виходив із «Пті-Лідо»? Ця людина була начебто в світлій одежині. Я почав пригадувати. Здається, Сюрло був у плащі. Але місяць сховався за густою хмарою і стало зовсім неможливо розгледіти краще.
Ну, Сюрло то й Сюрло. Що йому від мене треба? Я мав змогу повернутися назад, ніби забув щось у «Пті-Лідо» або вирішив податися до Кретея. А чого він тут стовбичить? Зустріч для нього буде не менш прикрою, ніж для мене. «Та ні, дурню! Якщо хтось на когось чекає, то почувається цілком зручно. Якщо Сюрло чекає на тебе, то тільки для…» Я зовсім не боявся. Тільки подумав, що не маю при собі зброї — револьвер лишився у шухляді письмового столу — і що хлопавка, кинута минулої ночі, можливо, починала за передбаченням і бажанням П'єра Бертрікса давати ефект. І що чоловік, який чекав на мене, був зовсім не Сюрло. Я пригадав закид Бертрікса, ніби я ввесь час забуваю про існування справжнього вбивці.
Єдиний вихід: повернутися додому й узяти револьвер. Якщо цей чоловік ще стоятиме, я спинюся віддалік і заговорю до нього. Отоді й побачимо. Я був навіть подумав, що це Бертрікс. У кожному разі, треба сходити по револьвер. Я повернувся, ступив три кроки й спинився; на Вишневій алеї за десять метрів од моєї хвіртки, теж маячила постать. Мені легенько кольнуло у грудях. Обставини змінилися.
Безперечно, попри всі застереження Бертрікса та події, в яких я сам брав участь, думка про вбивцю вже кілька днів відійшла для мене на другий план. Я побоювався тільки за Лідію. Зараз же йшлося зовсім не про Лідію, а про мене, бо і я невідворотно загрузав в усьому цьому лайні.
Чоловік, який стояв неподалік моєї хвіртки, навіть не ховався. Звісно, з такої відстані я не бачив його обличчя, не міг би навіть сказати, як він одягнений. Та коли місяць ледь визирнув з-за хмари, я розгледів, що людина нерухомо стоїть посеред дороги обличчям до мене.
Що робити? Після короткої розгубленості я раптом заспокоївся й спробував знайти вихід із неприємної ситуації. Отже, краще не вертатися просто додому. Без зброї не можна ризикувати. Лишатися на місці теж не випадало. Я повернув назад і знову пішов до перехрестя. Чоловік, який стояв біля моєї хвіртки, рушив за мною.
Той, перший, так само нишкнув. Якщо він дозволить мені дійти до перехрестя, я врятований. Звісно, за умов, що далі теж не блоковано. Бо в цьому разі… Вийшов місяць, ніч була чарівна. Я дістався перехрестя. Перша постать, ліворуч, не зрушила з місця. Попереду праворуч нікого не було. Я відітхнув і пішов Мостовим шляхом праворуч, а тоді кинувся бігти. За мною теж побігли, та надто пізно. Я також непогано знав Тополевий острів.
За тридцять метрів Мостовий шлях переходив у Сорочий міст, прокладений через невеличкий рукав Марни, далі починалась низинна частина Тополевого острова, яка мала чарівне ім'я острова Руйнівників. Я кинувся на цей острів.
Читать дальше