— Якщо трохи підмастити контролерам…
— Та що ви!.. А втім, не можна ж, склавши руки, гинути від холоду!
Я зроду не писав кримінальних репортажів. Уявляв собі поліцаїв, що схилилися над слідами чужих ніг, розглядають крізь лупи відбитки пальців, зіставляють показання свідків. Ну, приїхав я запізно, то що ж, писати репортаж про опалення оселі пана прокурора? Збентеження, мабуть, відбилося на моєму обличчі, бо один із поліцаїв звернувся до мене досить люб'язно:
— Антропометрична служба вже закінчила свою роботу. Хочете подивитися на жертву?
Жеральдіна Летандар, шістдесят шість років. Слово честі, я про неї мало не забув. Раптом дійшло, що це вона й є — оте щось випростане на ліжку, вкрите простирадлом, справжній труп за два кроки від цих таких спокійних людей. Побачити жертву мусило входити до моїх обов'язків. Поліцай підняв простирадло.
— Ось вона.
Я не дуже вразлива людина. Причетність до силових видів спорту виховала в мені холоднокровність. Як і всі французи мого віку, я воював; в Ельзасі поряд зі мною вибухнув «тигр», я бачив пошматовані, розчавлені об стіну тіла. Та все ж, коли поліцай зняв простирадло з тіла вбитої, відчуття було таке, ніби мене добряче вцілили в сонячне сплетіння. Облита сірчаною кислотою — ці слова нічого мені не промовляли. А небіжчиця не мала обличчя. Між волоссям і кісткою підборіддя — нічого, або радше… Навіть тепер мене охоплює відраза при спогаді про ту страшну безформну масу. Я побачив також червонясті плями кислоти на підлозі. Поліцай прикрив тіло.
— Її вбили, коли вона стояла отам, біля порога, — пояснив він мені. — Задушили.
— Задушили, а потім хлюпнули в обличчя кислотою?
— Так.
Я зовсім не збрехав Комбові, кажучи, що злочини мене не цікавлять. Але тепер майже мимоволі запитав. І вже сам себе запитав про те, про що не наважився спитати поліцая: «Хлюпнули сірчаною кислотою — навіщо?..» Поліцая я запитав про інше:
— Вона мала гроші?
— Авжеж, і багато. Її зять казав — три мільйони, отже вважайте — всі десять. Чорний ринок. Рахунок ведеться на мільйони. Торгують фруктами й ранніми овочами, а насправді — всім їстівним. Гроші, звичайно, були в шафі.
Мільйони з чорного ринку не знають дороги до банків: податкова служба…
Прокурор і комісар уже спускалися сходами разом з одним поліцаєм. А той, що розмовляв зі мною і, мабуть, як і я, заробляв собі на скромне прожиття, говорив про ті мільйони з чорного ринку спокійно, без найменшого обурення, мов про річ таку ж природну, як сила тяжіння. Можливо, він мав рацію. Це був білявий молодик, худорлявий, чисто виголений, анітрохи не схожий на кінодетектива в цивільному, масивного і вусатого. Я простодушно спитав:
— То ви вже натрапили на якийсь слід? Хто міг бути вбивцею?
— Ще нічого не відомо. Ми лише зробили всі необхідні приготування.
Вони розпитали рідних, сусідів, оглянули замок. Опитували постійних клієнтів паризької крамниці Жеральдіни, біля Шарантоиської брами. Інспектори вивчили розпорядок дня опитуваних, перевірили їхні алібі. Я починав розуміти, що моє перше враження хибне і що потужна поліційна машина набирала ходу. Чи можна було ще щось знайти в цій кімнаті? Я читав у детективних романах, ніби слідчий звіряється на свою інтуїцію, намагаючись «улізти в шкуру» злочинця чи жертви. Але тут жертва була для мене майже такою ж невідомою, як і злочинець. Тіло виявив зять — о восьмій годині. Він щовечора привозив тещу своєю вантажною машиною й щоранку забирав її. Здавалося, зять поза підозрою. Й він, і його дружина були приголомшені горем. Звичайно, мені б теж не завадило відвідати їх: перший неприємний обов'язок. А поки я на це зважувався, то розглядав шпалери в квіточку, зручне ліжко з мідними кульками, комод начебто в стилі ампір. На стіні висіла збільшена фотографія зятя й дочки у весільному вбранні; двоє голеньких немовлят, які на іншій фотографії стали двома дівчатками шести чи семи років, — звичайно, онучки Жеральдіни Летандар. Олеографія з «Ілюстрасьйон»: Жофр, Фош і Петен у маршальських мундирах. Поштова листівка, що зображує генерала де Голля…
З першого поверху хтось покликав:
— Ви йдете, Бушроне? Схоже, нам випадає хильнути грогу!
Бушрон пропустив мене на сходах поперед себе. Прокурор і комісар були вже на вулиці, за брамою.
— Трохи погріємось у «Пті-Лідо», якщо бажаєте, — заявив один із колег Бушрона, тоді пильніше глянув на мене:
— Стривайте, я вас упізнав! Як справи?
Я ще раніше впізнав інспектора, який допитував мене сьогодні вранці.
Читать дальше