Жан Фуке - У чому ж таємниця?

Біля кабіни міжміського телефонного зв'язку стояла чималенька черга. Зрештою, він дочекався, коли і його покликали до неї.

— Тату, телефоную тобі з пошти. У тебе все гаразд?.. У мене ніяких новин, коли не зважити на одного листа, подібного до твого, й телефонного дзвінка, теж такого гатунку. На вечір планую одну операцію… Я ще перед вечором зателефоную тобі. Нічого не бійся. До речі, щодо тітки Агати, не треба більше одягати капелюха, йдучи до неї. Вона боїться, аби її не вважали забобонною. Надіслала листа Жакліні, про це я напишу тобі детальніше. Цілую маму.

Виїхавши на Верденський бульвар, Маршан наблизився до хідника, яким ступала Марі Перрен з важким кошиком у руках. Вона погодилася покласти кошика на багажник, але сама сісти ззаду не схотіла. Коли він приїхав до будинку Казів, то Жакліни не застав удома. Довго чекав на неї в будинку, виходив у садок, зазирав до сараю, та дівчини ніде не було видно. Вернувшись до будинку, побачив, що у вітальні на столі лежав лист, з написом на конверті: «П. Жанові-Луї Маршанові».

«Люба моя потворо!

Зрозуміло, я повернуся. Але невже ти не міг попередити мене? Чекай на мене тут. Пограйся з кішкою, доки я прийду. З цнотливим поцілунком

Жакліна».

Спершу він подумав, що то новий жарт дівчини. Що це її почерк, сумніву не виникало. Але що означав цей лист? Що скоїлося?.. «Зрозуміло…» Що? «Я повернуся…» Куди? Чи не до Парижа? «Чекай на мене тут…» Тут, де є кішка. Отже, сумніву нема — це Жакліна поклала тут цього листа, а не хтось інший. Вона, пишучи його, певне, не збиралась затримуватися в місті. Уже збігло три чверті години відтоді, як хтось телефонував йому в готель. Жакліна не зазначила часу в листі. А про що «попередити?»

І навіть Марі Перрен здивувалася.

— Пішла?.. Ні, Жане-Луї, вона нічого мені не казала.

— Але вранці ви бачили її?

— Так. Та недовго, бо ж я пішла з дому.

— Розмовляли з нею?

— Чи розмовляла?.. Ні, лише привіталася й спитала, чи нема яких доручень.

— І вона вам нічого не сказала?

— Ні, тільки промовила: «Мушу сьогодні вранці локшити сукню, бо інакше ніколи не доведу її до ладу». Вона сиділа за швацькою машинкою в їдальні.

— Котра година була?

— Я не подивилася на годинника, йдучи з дому. Можливо, пів на восьму. Коли проходила повз мерію, там на дзиґарях була восьма. А що таке?

— Але її шиття більше немає тут.

— Вона поскладала його, як це завжди робить. Повинна б незабаром повернутися, адже вона мене не попередила.

— Так, вона залишила записку, просить зачекати, — погодився Жан-Луї.

— Тож чому ви турбуєтеся?

— Я не турбуюся. Просто домовився про зустріч з нею.

— Якщо вона просить зачекати…

— Звідки ви знаєте?

— Ви ж щойно самі сказали.

— Просто я боюся непорозуміння…

— Це не моє діло, — заговорила повчальним тоном пані Перрен, — але бувши вами, я не ускладнювала б собі життя. Ніби у вас бракує своїх справ!

— Чому ви так кажете?

— Просто це мені спало на думку. Бачу, що ви хвилюєтесь. Отож чекайте, вона прийде. Де мій кошик?

— Я заніс його на кухню.

Хлопець вийшов, постояв трохи на бульварі, чекаючи на дівчину. Потім знову прийшов до Марі Перрен.

— Я приїду за півгодини, — сказав він їй. — Якщо Жакліна з'явиться, перекажіть, хай підожде.

Пані Перрен випровадила його посмішкою.

Жан-Луї, не перестаючи хвилюватися, повів моторолера шляхом, що брався за місто аж до озера. Зупинився на роздоріжжі, де залишав моторолера того дня, коли вони наштовхнулися на повішеного Рето. Неподалік від місця, де повісився Рето, тріснула гілка. Хтось ішов. Маршан шмигнув у гущавину, звідки почав стежити за людиною, що блукала лісом. То був Грасьєн Ватан. Він пробирався заростями в напрямку, як здогадувався Жан-Луї, до своєї ферми. Уже проминав місце, де причаївся Маршан, і не помітив би його, коли б не собака, що кинувся в хащі, гавкаючи на весь ліс. Ватан озирнувся і побачив Жана-Луї, що наближався до нього. Батько Жакліни знався з Батаном. Тому, якось випадково зустрівши його, дівчина познайомила Жана-Луї з ним. І тепер вони перекинулися кількома фразами. Ватан спитав про Жаклінине здоров'я, а Жан-Луї не проминув нагоди натякнути на їхнє одруження. Ватана зовсім не здивувала ця новина, він простяг юнакові руку й поздоровив його. Коли прощалися, запрошував Жакліну й Маршана до себе в гості.

Хлопцеві трохи відлягло від серця, і він поїхав назад до Персака. Забігав на мить до Громадського саду, тоді до готелю, спитав, чи не було йому листів. «Ні, не було», — відповіла Марі-Роз. Водночас йому вдалося побачити Роз-Марі в її фотокрамниці.