Аркадій Адамов - Зашморг

Зінченко знову невдало повернув голову. Скривившись, він тре собі шию і водночас хитро стріляє в мене брунатними очима.

— А навіщо треба було у сараї ночувати? — продовжую я бити у ту ж саму ціль. — Чому не вдома?

— Федько покликав, я й пішов, — прикидається дурником Зінченко. — Випивка його була.

— А про пістолет у нього ти знав?

— Та звідки?.. — лякається Зінченко.

— І що шукаємо ми вас, теж, значить, не знав?

— Звідки ж мені знати?

— А ми вас шукали, Зінченко. Ви ховалися, а ми вас шукали. І ти це знав, інакше чого б це тобі стільки днів удома не ночувати? І взагалі носа туди не потикати. Нащо у сараї ночами ховатися? Нащо просити, щоб речі тобі сестричка принесла? Виходить, боявся ти, знав, що шукають тебе. А от чому вас шукають, ти знав?

— Та не знав я! — горлає розлючений Зінченко. — Тобі кажуть!.. О-о-ой!..

Він із криком хапається за шию. Від болю у нього навіть сльози виступили на очах. Віддихавшись, він додає:

— Ну, кажу ж, копійку гнали. Підробляли на залізниці. Ну, а потім, — він криво посміхається, боячись поворухнути головою, — випити охота була, з дівками погратися.

— А заодно і з пістолетом, еге ж? — у тон йому додаю я. — Стрельнути у кого-небудь…

— Та хіба я знав, що у нього… — різко починає Зінченко.

Але я перебиваю його:

— Оце ти правду кажеш. Цього ти міг і не знати. І тут ми з тобою повертаємось до початку. Виходить, усе-таки обдурював тебе Федір? Ти й не знав, навіщо він ночами з пістолетом ховається. Для випивки та для дівок пістолет не потрібний. Адже так?

— Ну, так… — неохоче погоджується Зінченко.

— І не такий ти дурень, Іване, щоб не зрозуміти: пістолет — справа серйозна, це може комусь життя коштувати. Згоден ти?

— Звичайно.

— Навіщо ж цей пістолет йому знадобився, як ти гадаєш? Може, він бандитський наліт якийсь намислив? Але один на це не пішов би. А ти його найкращий друг, з тобою він…

— Ні, ні! Який там наліт! — цілком щиро лякається Зінченко. — І на думці не було. Що ти!

— Що ж він його так, для оборони тягав? Та не тягав, а ховав. Он воно що. У сараї ховав. Адже так?

— Виходить, так, — погоджується Зінченко і, схаменувшись, додає: — Тільки вистрелив він із п'яних очей, їй-богу, з п'яних очей.

— Припустимо. І поки що облишимо це. Давай тепер, Іване, згадувати, — зітхнувши, пропоную я, — що ви такого в Федьком тиждень тому наробили. Або що побачили якось увечері, га?

— Нічого не побачили і нічого не наробили, — похмуро відповідає Зінченко, втупившись поглядом у підлогу.

— Не пам'ятаєш, значить. Ну, то тоді разом почнемо пригадувати. Вперше ви не прийшли почувати вночі з понеділка на вівторок.

— Ми й раніше…

— Про раніше облиш, — обриваю я його. — Раніше ви з пістолетом у сараї не ночували. Так от, тієї самої ночі… Останній рейс у вас тоді був пізно, годині о десятій вечора ви приїхали до продовольчої крамниці за адресою… — Я називаю адресу тієї крамниці. — Це все водій нам показав, і завідуючий крамницею теж. Було це?

— Ну, було… — над силу погоджується Зінченко, на відриваючи очей від підлоги.

— На додачу ви одержали від завідуючого пляшку та деяку закусь. Це теж було?

— Ну…

— Куди ж ви потім пішли?

— На вокзал.

— Пляшку ви спочатку випили, так?

— Авжеж.

— Ну от. Забрели ви на якусь темну вуличку. Так?

— Так…

— Вірно, Іване, вірно. Бачу, ти мене не обдурюєш. Тому що на цій вуличці вагончик робітничий стоїть біля будівництва. Не помітив? І звідти, з цього вагончика, один хлопець вас бачив — тебе і Федька.

— Ну, і я його бачив, — несподівано каже Зінченко. — Довгий такий, у вушанці.

— Точно. Значить, випили ви там цю пляшку. А що потім?

— Потім?..

Напружена діяльність думки відбивається у його брунатних очах, глибоко захованих в орбітах під бровами, від чого часом і не вловиш його швидкий погляд. Але зараз вони зосереджені і нерухомі. Немов Зінченко відчуває, як затягується, навколо нього зашморг, і намагається відшукати, побачити вихід, лазівку, щілинку яку-небудь.

— Потім?.. — повторює Зінченко, і я відчуваю ледь помітне заспокоєння у його голосі. — Потім, значить, і поїхали.

— А де ви її випили? — обережно і багатозначно запитую я. — Де саме?

Зінченко рвучко підводить голову і витріщується на мене. У його погляді відвертий страх, самий тільки страх і нічого більше. Він усе зрозумів.

— Точно?.. — хрипко перепитує він і обережно відкашлюється, боячись невдало повернути голову. — Я тобі ось що скажу, начальнику. Точно буде, коли Федька спіймаєте. А поки що можеш мертвим мене звідси винести, я тобі все одно нічого не скажу. Так і знай.