Аркадій Адамов - Зашморг

Ніна відвертається. Я відчуваю, що її душать сльози. Раптом вона вигукує:

— Тому що не хотіла зустрічатися з однією людиною. Ясно вам?

— Не зовсім. Хто ця людина?

— Не знаю. Ну, слово честі, не знаю. — Вона притискає руки до грудей. — Це вже я сама здогадалася. Вірочка мені нічого про нього не казала. Ну нічогісінько! Немов я чужа їй була. Вона не вірила, що я її зрозумію. От чому. А хто ж її зрозумів би, як не я, її сестра? У нас же більше нікого на світі немає. Ой господи! Адже це у мене на світі нікого немає!..

Вона затуляє руками обличчя і гірко ридає вперше за весь час нашої розмови. Мені здається, що вона тільки зараз по-справжньому зрозуміла, яке горе її спіткало.

Я курю і чекаю, коли вона заспокоїться. Я не можу, та й не хочу її втішати. Нарешті вона зрозуміла. То нехай же і переживе це по-справжньому. Поступово Ніна заспокоюється, витирає сльози і важко зітхає.

А мене раптом осяйнула одна думка.

— Ніно, — кажу я, — покажіть мені Вірин альбом з фотографіями. Є у неї такий альбом?

— Звичайно, є, — відповідає Піна. — Вона там зовсім маленькою знята, з матусенькою. І зі мною теж. А потім школяркою. Така гарненька. Зараз я вам покажу.

Їй, певно, і самій схотілося заглянути у цей альбом. Вона квапливо порпається у шухлядах туалетного столика і нарешті витягає невеличкий альбом для фотографій у пухкій кольоровій обкладинці. Одні фотографії встановлено у прорізи цупких сторінок, а інші просто лежать між сторінками; Це, мабуть, останні.

Ми з Ніною поволі, обережно гортаємо сторінки. Маленька дівчинка, просто клубочок спочатку, поступово стає незграбним цибатим підлітком і, нарешті, стрункою, дуже гарною дівчиною з великими замріяними очима.

Ніна щось розповідає мені, щось, хвилюючись, згадує із подій тих, дитячих, років. Я не дуже вдумуюсь у її слова. Я чекаю, коли вона візьме до рук і почне перебирати останні Вірині фотографії.

Ось вони!.. А он і те, що мені потрібно!

Незабаром я прощаюсь. Ніна проводжає мене до дверей. Вона ще залишається. Їй хочеться побути наодинці. Наодинці. Але в Ніниних очах такий відчай, що я пробачаю їй усе, чого вона зайвого наговорила мені за ці дві години. Мені зараз здається, що так сильно, як вона, Віру ніхто не любив.

Я приїжджаю до себе у відділ, і Петя Шухмін повідомляє, що Кузьмич і Віктор Анатолійович Ісаєв, наш слідчий, кудись виїхали. Я розумію, що вони зайняті Мухіним, тільки Мухіним, це зараз найголовніше. Озброєний бандит на волі!

— Самі взялися, — багатозначно закінчує Петя. — А тобі Віктор Анатолійович доручив допитати Зінченка.

Отже, мене чекає нелегкий допит. Треба спробувати встановити з Зінченком той невидимий, але завжди виразно відчутний психологічний контакт, без якого потрібних наслідків домогтися буває важко. А мені треба, щоб Зінченко здійснив своєрідний «подвиг» і все чесно розповів про те, що сталося тиждень тому, пізно ввечері, на напівтемному, безлюдному будівельному майданчику, біля глибокого котлована.

При цьому я ще сподіваюсь, що Зінченко сьогодні вночі не дуже второпав, хто саме його так міцно притиснув у дверях сарая, коли він намагався накивати п'ятами. Із слів Петі, Зінченко досі ледве повертає шию і скрикує при кожному різкому поруху.

Отже, я дзвоню і прошу привести Зінченка.

Це, виявляється, невисокий, кремезний хлопець із трикутним веснянкуватим обличчям, неспокійними брунатними очима і великим ротом із товстими губами. Довге масне волосся якогось жовто-сірого кольору пасмами спадає йому на плечі. Ось який він, виявляється, модник до всього. На ньому темне, забруднене чимось, пальто і руда бобрикова шапка.

Поглядає на мене Зінченко спідлоба, насторожено і вороже.

— Будемо, Іване, говорити? — запитую я досить миролюбно. — Давай одразу домовлятися.

— Чого це ще я буду домовлятися? — зневажливо посміхається Зінченко. — Що знаю, те й скажу. Ой!..

Він рвучко хапається руками за шию, немов хоче прибити там комара, і обличчя його скривилося од болю.

Після перших «анкетних» запитань про нього самого, на які Зінченко відповідає без особливого бажання, але й не огинаючись, ми поступово переходимо до істотніших справ.

— Завжди разом з Мухіним працювали? — запитую я.

— Еге…

— Не обдурював він тебе?

— Що?! — дивується Зінченко. — Дуже йому треба.

— А чому ви з ним удома не ночували, це ти зрозумів?

— Що тут розуміти? Працювали…

— Де?

— Де, де? На залізниці, ось де!

— Кожну ніч?

— Ну… майже. Ой!..