Аркадій Адамов - Зашморг

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Упорядник Володимир КАШИН

Переклад здійснено за виданням: A. Адамов, «Петля», журнал «Юность» (№№ 4, 6–8), 1975 г.

Дзвонить телефон, і Кузьмич викликає мене до себе. Та ще й таким тоном, що я розумію: або він зараз зітне мені голову за те, що якийсь невідкладний папірець, котрий мені належить скласти, досі не на його столі, або сталося щось малоприємне і Кузьмич збирається звалити цю неприємність на мене. Ні те, ні інше, природно, мене не тішить. І все-таки мене розбирає цікавість: а раптом і справді трапилося щось незвичайне та загадкове і Кузьмич вирішив доручити цю справу мені? Щось таке було в його тоні…

У кабінеті Кузьмича я застаю неголеного, похмурого чоловіка у забрьоханому пальті і розтоптаних кирзових чоботях. Рідке світле волосся його позлипалося, у руках він мне стареньку шапку-вушанку. На червоному, задубленому вітром і морозом обличчі маленькі очі, повні тривоги та збудження.

Побачивши мене, Кузьмич каже чоловікові, який сидить навпроти нього:

— От він з вами поїде. Дорогою все йому розкажете. — І, звертаючись до мене, додає: — Візьми машину.

Ми мовчки виходимо з моїм супутником у коридор. І тут я встигаю роздивитися його уважніше. На пальті сліди цегляного пилу, на чоботях застиглі бризки цементу. Одне слово — будівельник, не інакше. А на будовах трапляються різні цікаві знахідки. Інакше чого б це він прибіг до нас? Коли бійка або нещасний випадок, тоді до нас не біжать.

Я відмикаю ключем двері кімнати, ми заходимо і нарешті знайомимось. Чоловік називає себе: Григорій Трохимович Сизих, бригадир на будівництві.

— Що ж у вас сталося? — запитую я. — Ви поки що хоч кількома словами скажіть.

— А кількома словами тільки й скажеш, — розводить руками Сизих і зітхає. — Жінку, значить, знайшли. Мертву, звичайно.

— Коли?

— Та от, вважай, годину тому. Як хлопців на роботу повиганяв…

— Це хіба годину тому?

— Ну, дві. Що я, дивився на годинник, по-вашому? — починає сердитися Сизих. — Як з управління приїхав, так і повиганяв.

— Гаразд. Ви там нічого не чіпали?

— Ні. Що ж я, книг не читаю? А хлопці й поготів. Охороняють, значить, поки я тут.

— Тоді їдьмо, — рішуче кажу я. — Решту дорогою докажете.

Погода гидка. Грязюка, вітер і пронизливий вогкий холод.

Я знайшов нашу машину. Їхати, виявляється, недалеко. Ось чому Сизих прибіг до нас, а не у місцеве відділення міліції. Незабаром я вже бачу довгий, де-не-де похилений паркан, скісну стрілу крана над ним, а біля брами — зелений обшарпаний вагончик, на якому прибито днкт з нерівними літерами і цифрами, що показують, яке саме будівельне управління провадить тут роботи.

Ми під'їжджаємо ближче. Стулки брами напіврозчинені і глибоко вгрузли у багнюку. За брамою по один бік штабелі сірих залізобетонних ригелів, плит, паль, по інший — купа цілої та побитої цегли. А прямо і трохи далі — гори нагорнутої землі, за якими вгадується глибокий котлован. З нього стирчить ажурна стріла крана. Неподалік, біля купи цегли, притулилися під парканом молоді деревця.

Ми виходимо з машини і, обминаючи калюжі, без упину ковзаючись, ледве видираємось на високий земляний насип, де на нас чекають двоє робітників у брезентових штанях та куртках.

Через хвилину я вже стою біля них і дивлюся униз. Ох, яким же глибоким здається звідси цей котлован! Я не відразу розпізнаю на дні його, серед битої цегли, біля важенної бетонної плити, яка навскіс угрузла в землю, тіло жінки.

Починаємо поволі спускатися у котлован. Тут дуже легко можна зірватися: під ногами стрімкий і слизький земляний укіс. Довгі сходи, що ведуть з котлована, закінчуються набагато нижче від того місця, де ми стоїмо. Ноги щомить ковзають.

Раптом я чую, як на вулиці, біля брами, зупиняється машина. З'являється знайомий мені слідчий прокуратури Ісаєв і троє хлопців з місцевого відділення міліції. Їх, напевно, повідомив Кузьмич.