Аркадій Адамов - Зашморг

— Ну, годині о пів на одинадцяту. Ви розумієте, — квапливо говорить далі Сергій, — я ж тут неподалік живу. Ну, вважай, поруч. Мене начальник дільниці тому сюди і послав. Я ж іще ввечері у школі робітничої молоді навчаюсь. Так щоб мені менше часу на дорогу витрачати. Я коли від дядька Вови їхав, згадав, що книжку забув, чужу. Тут, у нашому вагончику. От я дорогою додому й забіг. І знаєте… загалом ніякої дівчини я не бачив.

— Ти що ж, на майданчик заходив?

— Ні. Що мені там робити? Забрав книжку — і гайда. Я кажу, на вулиці не бачив, біля брами…

— І взагалі нікого не бачив на вулиці в цей час? — допитуюсь я. — Постарайся пригадати.

— Взагалі? — Сергій замислився і невпевнено каже: — Двоє якихось трудяг пройшли…

— Звідки й куди?

— Звідти он, — махає рукою Сергій. — Повз, значить, вагончик і… начебто у ворота зайшли. Певно, попрямували випити! Я тепер пригадав.

А я відчуваю, як мене починає охоплювати знайоме хвилювання. Отже, картина подій, що сталися того вечора, ускладнюється. З'являються ще дві дійові особи, з'являються саме тоді, коли ці події розгорталися. Отже, ті двоє або брали участь у цих подіях, або, в усякому разі, повинні були щось бачити. І хоч би якими вони були п'яницями та нікчемними людьми, але як би на їхніх очах убивали жінку? Хай би самі не наважились втрутитися, то хоч би прибігли до нас, я гадаю. А те, що ніхто з них не прибіг, свідчить… Втім, рано ще будувати припущення. Поки що треба спробувати цих двох знайти.

— Ти їх запам'ятав? — запитую я Сергія.

— Та начебто… — невпевнено відповідає він. — Один низенький такий, у подертій тілогрійці. Він усе біг підтюпцем і ледве встигав за товаришем. А той, другий, кремезний такий чолов'яга, у капелюсі, і… от не пригадую, що там іще було на ньому.

— А чому ти вирішив, що вони випивати йшли?

— Та цей же, низенький, пляшку ніс. Руки у рукави тілогрійки засунув, холодно ж було, а пляшку до себе притискав, — пояснює Сергій і показує, як той хлопець ніс пляшку.

Ми все ще стоїмо у котловані, в кінці, за краном.

Я чомусь не поспішаю звідси йти. Мені весь час здається, що я іще чогось тут не побачив, на щось не звернув уваги і чогось не знайшов. Але ж хлопці з відділення вчора найуважніше оглянули котлован і нічого не виявили. Як же вони прогледіли сумочку? Та тому, що вона була захована у купі цегли. І вона могла пролежати там хтозна-скільки днів, якби не привезли сьогодні розчин та робітники не почали класти фундамент. Хто ж міг сховати сумку? Убивця, звичайно, тільки убивця. Більше нікому.

Отже, самогубство остаточно відпадає? Мабуть, що так. Але тоді який мотив цього вбивства? Ґвалтування виключено. Грабунок? Але навіть гаманець з грішми залишився у сумці, не кажучи вже про перстень і годинник. Залишаються ревнощі, помста або просто сварка… То тоді вбивцею повніша бути людина, принаймні знайома з цією дівчиною, а швидше залицяльник або навіть її коханий. Така мила дівчина, чому б їй і не мати справді коханого?

Що ж, тепер зв'язки вбитої встановити буде неважко, отже, і виявити цю людину теж.

Ми з Сергієм вибираємося з котлована. Біля вагончика я з ним прощаюсь. Заходити мені туди більше немає потреби. Я кваплюсь повернутися до себе у відділ, доповісти про все Кузьмичу і почати розмотувати клубок.

Насамперед уважно розглядаю виявлені у сумочці документи. Паспорт я уже бачив. Ну, а що мені може розповісти її профспілковий квиток? Мою увагу привертають зовсім свіжі марки членських внесків. Очевидно, Віра останні членські внески заплатила у день своєї загибелі. Далі у сумочці бачу комсомольський квиток, квапливо витягаю його, розгортаю, сам ще не розуміючи, що мене раптом схвилювало. Так і є! Членські внески тут теж сплачено за останній місяць.

А це означає…

Проте раніше, ніж робити будь-який висновок, я дзвоню у міністерство, де працювала Віра Топіліна. Так, того дня у міністерстві співробітники одержали зарплату. Одержала її і Віра Топіліна. Мало того. Виявляється, вона одержала ще й відпускні і з учорашнього дня вважається у відпустці. А з усього цього виходить, що в сумочці Віри була чималенька сума грошей — близько двохсот карбованців. І гроші ці пропали.

Але, можливо, ці гроші лежать собі у неї вдома? Навряд. Якби Віра, зайшовши після роботи» додому, поклала гроші, то разом з ними вона витягла б з сумочки і документи, Що звичайно щодня з собою не носила.

Але Віра, очевидно, поспішала, інакше, прийшовши додому, вона і поїла б.

Якщо все це так, то перекреслюється версія, яку я вважав єдино вірною. Її витісняє інша — пограбування. Тоді вивчення зв'язків Віри нам нічого не дасть. Тоді на перший план виходять двоє невідомих, що з'явилися пізно ввечері на присмерковій вулиці біля будівельного майданчика.