Аркадій Адамов - Зашморг

— Що поробиш. Вірі треба лікуватись. І Тепловодськ їй дуже допомагає. Але ви мені не відповіли. Що-небудь сталося?

Я, зітхнувши, киваю у відповідь:

— Еге ж, Любо. Сталося. Віра загинула.

— А!.. — Люба притискає долоню до рота і дивиться на мене розширеними від жаху очима. Потім, затинаючись, питає якимсь здушеним шепотом: — Як… загинула? Що ви кажете?..

— Її тіло знайшли вранці у вівторок. У котловані одної будови. Це або вбивство, або самогубство. Й сталося увечері того самого дня, коли ви її бачили.

— Ні, ні! — махає рукою Люба. — Яке там самогубство! Вона ж збиралася лікуватися. Вона одужати хотіла. У неї на думці не було, що ви…

Люба відвертається до вікна і конвульсивно схлипує. Мені доводиться перепитувати її двічі або тричі, поки вона второпає і лише тоді неуважливо відповідає:

— Я не пам'ятаю…

— Ну, пригадайте, — наполягаю я. — О котрій годині ви з нею бачились?

— Годині… годині о другій, певно. Під час обіду.

— Про що ви з нею говорили?

— Ну, я ж не пам'ятаю! — з болем вигукує Люба. — Не пригадую! Як ви не розумійте!

— А ввечері? Ніна не творила вам, що збирається робити увечері?

— Це говорила! — гостро відповідає Люба.

— Пригадайте вашу останню розмову з Вірою.

Люба знову відводить погляд до вікна і, спохмурнівши, деякий час мовчить, потім поволі починає говорити:

— Віра сказала, що завтра поїде по путівку… що їй дуже пощастило, що напише мені, як приїде, що… Ах, так! Що вона все-таки перейде на іншу роботу, що їй важко на цій…

— Ким Віра працювала?

— Секретарем у нашого зама.

— У товариша Меншутіна?

— Так.

— Як його звуть?

— Станіслав Христофорович. Он його кабінет, — Люба показує рукою. — Раз, два, три, чотири… П'яті двері ліворуч.

— Дякую. Ну, а що іще говорила Віра того разу?

— Іще?.. Що ж іще?.. — Люба намагається зосередитися. — А-а, згадала! Ввечері вона збиралася подзвонити сестрі у Подольськ. Попрощатися. Заїхати до неї вона вже не встигала. Потім… Потім щось випрати збиралася на дорогу, щось полагодити. Вона якесь платтячко купила. Виявилось довгим, а так немов на неї пошито.

Ось це вже істотно. Виходить, вечірня прогулянка і зустріч не були заплановані заздалегідь. Значить, та людина несподівано зайшла по Віру або викликала її по телефону.

— Скажіть, Любо, а що за людина була Віра? Тільки будьте об'єктивною. Добре?

Дівчина знову повернулась до мене і запально заговорила:

— Знаєте, я сама над цим часто замислювалася. Віра була чудова людина. Ну просто чудова. Вона зовсім не вміла брехати, ну зовсім, уявляєте? І в той самий час… вона була не просто потайною, а… ну як вам сказати? Не базіка абощо. Їй, наприклад, можна довірити будь-який секрет. Розумієте? Щодо цього вона мала просто чоловічий характер. Твердий. І ще вона була вірним другом, чим завгодно поділиться, все віддасть, якщо треба. Такої подруги, коли хочете знати, у мене більше ніколи не буде. Ніколи!..

У Люби починає тремтіти підборіддя.

— А у неї був хто-небудь? Вона збиралася заміж?

— По-моєму, хтось у неї був. Але вона мені нічого про це не розповідала. І словечка.

— Він москвич?

— Я ж вам кажу: нічого не знаю. Я от їй про все розповідала, а її спитаю… Вона тільки махне рукою — і все. «А, Любонько, не варто про це». Але знаєте що? Заміж, по-моєму, вона не збиралася. Так мені здається.

— А де ви з нею бували? — запитую я. — У якому товаристві?

— Ні в якому. Я її не могла нікуди витягти. Так, до театру ходили, у кіно. Дома теревенили, чай пили.

— А хто ще з вами бував?

— Ну, іноді мої знайомі.

— І ніхто не намагався до Віри залицятися?

— Ще як!.. Тільки Віра якоюсь байдужою залишалася. Отож я й здогадалася, що в неї хтось є. Коли вона така до всіх байдужа.

— Скажіть, — знову запитую я Любу. — А з ким Віра ще дружила, крім вас?

— З Катрею, — переконано відповідає Люба. — Це її шкільна подруга. Дуже мила дівчина.

Але ні прізвища, ні телефону цієї Катрі вона не знає. З нею Люба зустрічалася лише у Віри і, крім того, не часто.

— Останнє питання, — кажу я. — Ви не знаєте, чому Віра хотіла піти з цієї роботи?

Люба знизує плечима.

— Їй було важко. Все ж таки хвора людина. А тут увесь час біганина.

— А як до неї ставився ваш начальник?

— Станіслав Христофорович? Він взагалі дуже ділова, справедлива, витримана людина, і всі його поважають.

— Чи не залицявся він до неї.

— Ой, що ви? Адже він зовсім літній. — Люба цнотливо опускає очі. — Йому, певно, п'ятдесят років. І у нього сім'я.