Аркадій Адамов - Зашморг

І ось ми всі стоїмо німим півколом на відстані від загиблої жінки. Одна рука її неприродно підвернута під спину, друга немов вчепилася за край сірої бетонної плити, довге світле волосся розсипалося на уламках цегли, прилипло до застиглого, немов мармурового, обличчя. Пальто розстебнуте, ноги конвульсивно підібгані, паче для стрибка. На ногах довгі модні чобітки.

Я забув сказати, що зі мною приїхали медексперт і фотограф. Останній уже зняв усе, що належить у таких випадках. Лікар, наблизившись, тільки зітхнув і махнув рукою: його допомога тут, на жаль, уже не була потрібна.

Ми зосереджено, поки що здалеку, вивчаємо «місце пригоди», як це кажуть шиною мовою. Втім, нам тільки здається, що ми зараз щось вивчаємо. Насправді просто хочемо заспокоїтись, узяти себе в руки перед тим, як розпочати роботу.

Жінка зовсім молода, років їй двадцять два, не більше. Обличчя відкрите і миле, кирпатенький носик, великий рот з пухкими губами, великі сірі очі. Втім, я мимоволі реконструюю це обличчя, зараз воно зовсім не таке, зараз на ньому застигли жах і біль. Я не можу відвести очей від легкого, пухнастого, немов ще живого, пасма світлого волосся на чолі.

Ні, неможливо звикнути до такої смерті. Нам якось розповідав Кузьмич: з першого дня війни він був на фронті. І до останнього. Побачив немало смертей, пролежав у шпиталях, сам ніс смерть ворогові, але перший труп у звичайній московській квартирі, причому не в ліжку, а на залитій кров'ю підлозі між столом і перекинутим стільцем, справив на бойового фронтовика таке враження, що він не витримав, непомітно вийшов з квартири і приходив до тями на сходовій площадці, викурюючи одну сигарету за другою. І звикнути до такого неможливо, як неможливо звикнути до несправедливості, брехні та жорстокості. І простити це теж важко.

Справедливість — моральний закон нашої професії. Навіть у злочинця намагаюся неодмінно викликати це почуття і домогтися, аби він погодився, що заслужив покарання справедливо.

Але зараз я думаю зовсім про інше. Я шукаю і відбираю деталі, найменші подробиці і штрихи у навколишній обстановці, які дозволили б відповісти на перше з головних питань кожного розслідування: що тут сталося — убивство, самогубство, нещасний випадок? Нещасний випадок найменш вірогідний. Навіщо цій жінці потрібно було самотньою блукати ввечері на будівництві?

Отже, вбивство чи самогубство? Багато стане зрозумілим, коли ми довідаємося, хто ця жінка. Але зараз це зробити неможливо: ніяких документів при ній не було. Сумочки теж немає. Оце вже дивно. Жінка одягнута досить пристойно, навіть грайливо, у неї повинна бути сумочка. І якщо її немає, виходить, хтось забрав. Випадкова людина, яка побачила труп? Навряд. Не наважиться випадкова людина забрати сумочку. Скоріш за все зняла б тривогу. Ні, такої людини тут не було. Отже, жінку спочатку пограбовано, а потім уже вбито? І грабіжники забрали сумочку? Але на руці у жінки залишився годинник та перстень на пальці, до речі, не обручальний. Ґвалтування? Але ж одяг цілий, жодних слідів боротьби не видно. Втім, для вбивства можуть бути інші мотиви, крім пограбування та ґвалтування, ну, хоч би ревнощі. Адже жінка молода і гарна. Все це так, але могли бути мотиви і для самогубства. Зараз важливо довідатися, хто ця жінка, знайти її рідних, друзів, співробітників, почути від них, як і чим вона жила, хто вона така.

Але поки що під свіжим враженням від пригоди треба поговорити з бригадиром та робітниками.

Ісаєв киває мені на Сизих. Сам він хоче ще раз. оглянути майданчик. Я гукаю бригадира, і ми заходимо з ним у порожній вагончик. Сідаємо біля довгого дощаного столу, я згортаю вбік розкидані кісточки доміно, порожні консервні банки і пляшки з-під кефіру — з-під вина я, до речі, не помітив жодної, — і ми починаємо розмовляти.

— Що ви тут будуєте? — запитую я.

— А! — Сизих зневажливо махає рукою у брезентовій рукавиці. — Гараж. Кооперативний, бачиш. Та хіба це робота? То крана два тижні чекали. А прийшов — то на другий день зламався. Тепер три дні майстра чекаємо, щоб полагодив. То цегли немає, то розчину. І їм не свербить…

— Кому «їм»?

— Ну, як їх? Правлінню.

— А чого їм має свербіти? — дивуюся я. — Вони ж гроші внесли.

— Ха! Внесли! Тут, голубе, живі гроші потрібні, а не мертві. І знову ж таки бігати треба.

— Кому треба бігати?

— Та їм же! Кому ж іще? Не я ж за них бігатиму. А вони з ранку до вечора ходять та все мене благають. Або скарги на мене пишуть. Ха! Писаки. От плюну і піду.