Аркадій Адамов - Зашморг

І ще я думаю про те, хто поїде до Гриші додому, до його дівчаток, до тієї тещі, яка схотіла жити з ним, а не з рідною дочкою. Хто повідомить їй про смерть Гриші, і що з ними буде в цю мить, і що буде потім. Я відчуваю, що в мене не вистачає душевних сил поїхати туди, побачити цих людей. Втім, це повинен зробити хтось близький, хтось давно та добре їм знайомий. І я здогадуюсь, що скоріше за все це зробить Костянтин Прокопович, якщо тільки він матиме сили. Він уже стількох похоронив бойових друзів на своєму віку. Невже у нього забракне сил що на одного друга?..

У відділ я приїжджаю рівно о дев'ятій. Усі вже знають від чергового про те, що сталося.

Іноді причиною загибелі товариша є помилка, прорахунок, неуважність або недосвідченість. Але вчора… Ну, хто міг припустити, що у цього Федьки Мухіна є пістолет? Адже звичайний п'яндига і «добовий» хуліган. Ось яку несподіванку може підкинути випадок.

— Помилки тут не було, — сухо каже Кузьмич, вислухавши мене і Костянтина Прокоповича.

Володя, третій учасник операції, лежить удома з вивихнутою ногою і великими синцями: невдало впав із горища. «Гепнувся, як останній ідіот», — засмучено резюмував він, коли я вранці подзвонив йому.

Але у відповідь на заспокійливий висновок Кузьмича Костянтин Прокопович страдницьки кривиться і метляє головою, наче від сильного зубного болю.

— Ні-ні, — каже він. — Не згоден. Помилка була. На горище треба було залізти мені, Лосєву, Воловичу, кому завгодно, тільки не Володі. Адже у нього немає досвіду, і він поквапився, чорт забери. Це ж зрозуміло.

— Просто старе, підгниле перекриття, — заперечую я тільки для того, щоб його заспокоїти. — Впасти міг кожен із нас. Адже там проламалася дошка.

Але насправді я згоден із Костянтином Прокоповичем. Я добре пам'ятаю квапливі, необережні Володині кроки на темному горищі.

— Ні, ні, — повторює Костянтин Прокопович. — Помилка була.

Кузьмич уперто не дивиться в мій бік. Невже він вважає, що була зовсім інша помилка, якої припустився я? Петя Шухмін нагадує:

— На дванадцяту, Федоре Кузьмичу, приїде ця Ніна Топіліна з Подольська. Тобто Сорокіна. Може, мені з нею порозмовляти?

— Розмовляти буде Лосєв, — гостро відповідає Кузьмич. — А тепер перевіримо ще разок план заходів по розшуку і затриманню Мухіна.

Кузьмич начепив окуляри і повільно, навіть задумливо почав читати пункт за пунктом.

Що ж, поки що ми начебто передбачили все можливе. Місто вже закрите. Орієнтовані всі пости ДАІ, всі міліцейські пости і патрулі на всіх вокзалах, шосе, в аеропортах, на кожній станції, у всіх населених пунктах навколо Москви. Всюду чекають Мухіна, всюди відомі його прикмети. Це зроблено було ще вночі, через годину після пострілу, й одночасно повсюди. Але цього мало. Мухіна чекають і в самій Москві, по всіх відомих нам адресах, і, звичайно, вдома, і біля будинку теж. Правда, тих адрес, де можлива поява Мухіна, нам поки що відомо небагато. Решту або більшу частину їх Кузьмич, певно, сподівається одержати під час допиту затриманого вночі хлопця. Але й це ще не все. Мухіна чекають на роботі, на автобазі, на залізничних шляхах та вокзальних службах, чекають у крамницях, де він звик не тільки розвантажувати крам, а й канючити, вимагати горілки. Тут також не всі адреси відомі, і допит Зінченка допоможе зробити наші тенета міцнішими та надійнішими.

Так, сітку накинуто на місто, непомітну для стороннього ока, але досить густу і міцну. Вбивця не втече. Він відомий і неминуче буде спійманий. Це той випадок, коли не може втекти. Питання лише часу: через добу чи за тиждень. Це і турбує Кузьмича, турбує всіх нас. Злочинець озброєний, вкрай розлючений, збуджений і тому надзвичайно небезпечний. Неможливо прикрити, врятувати всіх від нього, треба схопити й ізолювати його від усіх. І тут дорога кожна година, бо кожної години може статися трагедія, кожна година може стати для когось останньою, поки озброєний злочинець залишається на волі. Ось стиснута вкрай суть нашої роботи.

Ніна повинна приїхати прямо на квартиру, де жила Віра. І перше, що я відзначаю, це її пунктуальність. Ніна приїздить саме тоді, як обіцяла, на дванадцяту. Рухи її різкі й рішучі. Видно, що вона звикла командувати, за правом усіх гарненьких жінок. Яскраво підфарбовані очі зараз дивляться сумно та строго, але взагалі обличчя у неї усмішливе, лукаве, хоч і дещо грубувате.

Я допомагаю Ніні скинути пальто, і вона залишається у гарному темно-зеленому платті. На грудях у неї великий вигадливий бурштиновий кулон на тонкому ланцюжку. На пальцях помічаю кілька досить коштовних, як мені здається, перснів із великими камінцями.