Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Він підняв голову і… усміхнувся.

— Привіт і тобі, — мовив він без жодного натяку на здивування, так ніби чекав побачити мене тут. — Давно не бачилися, — додав він і ще раз усміхнувся. Він практично не змінився, лише з’явилася сивина на скронях, що надавала його обличчю майже сталевого відливу.

— А ти зовсім не змінився, — мовив я.

— Ти теж, — він знов усміхнувся і піднявся на кілька сходинок вгору. — Ти не на мене тут чекаєш?

— Так, — кинув я. — Саме на тебе.

— Он як. Приємно вражений. Слухаю тебе.

— Власне, я маю дещо закінчити.

Він знов усміхнувся:

— Те, що тобі не стало духу зробити колись?

— Десь так.

Він зробив ще кілька кроків по сходах так, що тепер нас розділяло менше метра, і, глянувши мені у вічі, знов усміхнувся і розвів руками:

— Повністю підкоряюся твоїй волі…

Я витягнув пістолет. Він ковзнув поглядом по зброї, і на його вустах вчергове з’явилася фірмова усмішка, яка мене вже реально дратувала.

— О, це вже краще, ніж минулого разу. Хоча той ніж теж був непоганий. До речі, ти й надалі вважаєш, що, як ти тоді казав у міліції, я — найбільший злодій у країні?

— А що — відтоді щось помінялося?

Він знизав плечима:

— Та, певно, нічого. Хіба що ти, здається, трохи, скажемо так, подорослішав. Ну принаймні так здалося на перший погляд.

— Тобі здалося. Я — той самий.

Він засміявся гучніше, ніж перед цим.

— Тобто все повториться, як минулого разу?

— Майже, — мовив я і вистрілив у нього над головою. Вийшло гучно, незважаючи на вік, цей пістолет був справді потужною зброєю. Він обхопив голову руками і, шепочучи самими губами, здається вилаявся.

Я нахилився над ним:

— Вибач, що не довів справу до кінця минулого разу.

— Ти такий самий сцикун, яким і був, — чітко артикулюючи, вимовив він.

— Можливо, — кивнув я головою. — А ти такий самий дрібний катала, яким і був.

І з усієї сили руків’ям пістолета ударив його по голові. Удар був добрячим — як при уповільненій зйомці я побачив згусток крові, що з’явився на тому місці, куди він прийшовся. Він майже інстинктивно схопився за поручні, аби не покотитися зі сходів донизу. Я нахилився і на вухо сказав йому:

— А це тобі за Тоню.

Після чого натис на гачок.

Коли вийшов з під’їзду, то першим, кого побачив, був Сем, який намагався акуратно запакувати в машину водія боса. Той, судячи з вибалушених очей та рота, яким він хапав повітря, добряче отримав під дих, тому не чинив жодного опору. Грінспен стояв до них спиною, моніторячи ситуацію у дворі. При моїй з’яві Сем різко обернувся:

— Поїхали! — крикнув я йому.

Ми швидко опинилися в нашій машині і рвонули з місця чимдуж.

— Все добре? — кинув на мене стурбований погляд Грінспен.

— Так, — хитнув я головою. — Давайте подалі заберемося звідси і я все розкажу.

Ми приїхали у передмістя, до того самого лісу, де вправлялися у стрільбі, і Сем, звернувши на узбіччя, зупинився. Здається, я був перший, хто вибрався з машини. Дихнув на повні груди. Хлопці запитально на мене дивилися.

— Коротше кажучи, — почав так, ніби планував якусь довгу історію, але враз відчув, що мені знову забракло повітря. — Я не вбив його, — раптово, навіть для самого себе, закінчив я.

— Що-о?! — протягнув Сем. Вигляд у нього був як у дитини, якій сказали, що Діда Мороза не існує.

— Я знав, я знав, що так буде! — майже радісно почав горлопанити Грінспен.

— Я не вбив його, — для чогось повторив ще раз.

— Був же постріл… я чув постріл… — повторив кілька разів Сем.

— Так, я вистрілив, у нього над головою, — зруйнував останню Семову надію.

Наступної миті опинився на землі. Вибираючись з туману, що враз з’явився перед очима, зрозумів, що страшенно болить підборіддя, і причина цієї болі — Семенів аперкот. Тільки-но спробував підвестися, як на мою голову знов опустився важкий Семів кулак. На цей раз менш результативно, бо Семену завадив Грінспен. Цим я вчасно і скористався, звівшись на ноги та намагаючись стати у боксерську стійку. Проте Сем більше не атакував. У його очах з’явився вираз ображеної малої дитини.

— Чому ти так вчинив? — зовсім тихо спитав він.

Сем замовк і дивився на мене, чекаючи на відповідь. З-за його плеча так само мовчки дивився Грінспен.

— Добре, — кивнув я головою. — Я відповім тобі… вам… — знову глибоко вдихнув, на мить затримав подих, ніби хотів пірнути. — Я втратив одну дуже близьку мені людину. Просто тому, що ми не змогли її вчасно довезти до лікарні. Швидка, на якій ми її везли, потрапила у вибоїну. І зламалася. Якби приїхали вчасно, її могли б врятувати. Але вчасно ми не приїхали…