Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Запала мовчанка. Я продовжував сидіти за столом у цій забігайлівці, з якої мав піти ще хвилин десять тому, і дивився у вікно на людський потік.

— Андрію, допоможи, — раптом сказав у слухавку Сем. — Може хоч ти зможеш його переконати…

За весь час свого знайомства з Семеном, здається, це вперше я чув, аби він просив про допомогу. Та ще й стосовно людини, над ідеями та вибриками якої він міг кепкувати годинами.

— Я зрозумів. Зараз подзвоню.

— Дякую. До зв’язку.

— До зв’язку.

Я так і залишився сидіти з мобільником коло вуха, слухаючи короткі гудки. Почуте видавалося фантастикою, аж кортіло себе вщипнути: чи ж це правда, чи говорив я з Семом і почув оце від нього. Життя — дивна штука, хто би що казав…

Я набрав Грінспена. Якийсь час він не брав трубу, аж ось нарешті почув його тихе, дещо здивоване «ало».

— Привіт, — якомога спокійніше привітався я.

— Слава Богу, ти знайшовся, — відповів той. — Ти якось так раптово зник, ми всі за тебе турбувались.

— Всі?

— Ну так — я, Віка, Сем.

— Здається не вистачає ще декого…

— Кого?

— Мені тільки-но дзвонив Сем…

— А, зрозуміло. Тобто ти вже в курсі останніх новин?

— Ну певною мірою так. Хоча мені досі дивно, як це могло статися — що ти стільки часу спілкувався з ним й так і не допер, хто це.

Грінспен винувато шморгнув носом.

— Андрію, я теж не можу цього збагнути. Певно, він справді неординарна особистість…

— Така неординарна, що ти зібрався до нього у гості?

— Сем і про це сказав?

— Звичайно. Він дуже за тебе турбується. До речі, як і я.

— Ти розумієш, ще вчора я сам би до цього поставився, як до останньої фази божевілля. Але сьогодні… Я з ним спілкувався майже всю ніч.

— І що?

— Скажу так — дуже добре, Андрію, що ти його не вбив.

— Тепер я майже жалкую за цим.

— Насправді він виявився зовсім не такий, як ми його уявляли. Він набагато більше розуміє, ніж ми думали, об’єктивніше все оцінює. І основне — він хоче щось змінити. Це для мене стало справжнім відкриттям. Він реально хоче щось змінити. Він розуміє, де ми зараз всі знаходимося і хоче це поміняти. Реально хоче.

— І ти повірив, що це — правда? Що він тобі не навішав локшини на вуха?

— Ну, наприклад, ті лікарі, які поставили Віці правильний діагноз, працюють у його медичному проекті. Спеціальний медичний проект, який він фінансує. І, до речі, якби не він — ці лікарі вже давно б працювали за кордоном.

— А ти забув, що казав про нього буквально ще вчора? Забув, чому ми все це почали, для чого все це затіяли?!

— Я все пам’ятаю. І все ми робили правильно — виходячи з тієї інформації, яку мали на той момент, тоді все це було абсолютно логічним. Але зараз я отримав змогу побачити його з іншого боку, і це, відповідно, вносить корективи у моє сприйняття…

— Послухай, мудрагелю, — я не зчувся, як пальці сплющили пластиковий стаканчик, з якого я щойно пив каву. — Ти так і не зрозумів з ким маєш справу? Його інша і єдина сторона — це прострелені голови, відбиті нирки, вкрадені на всьому і у всіх гроші. У цьому всьому і є він. Все інше — просто брехня…

— Андрію, зрозумій, — почав Грінспен тихим, майже благальним тоном. — Йому теж набридло все, що відбувається навколо нас. Можливо навіть більше, ніж нам, тому що йому є що втрачати. І він реально хоче змін. І йому потрібні однодумці. Сам, навіть з такими ресурсами, як у нього, він не зможе цього зробити.

— І тому ти йдеш до нього на зустріч?

— Так, саме тому я відповів ствердно на його запрошення і йду до нього на зустріч. Ти можеш мене вважати дурнем чи ідіотом, ким завгодно. Але сьогодні я йду на зустріч з ним.

— Адресу не підкажеш?

— Для чого це тобі? Ти ж ніби, я так розумію, вже все сказав йому вчора?

— Можливо між нами залишилась недомовленість.

— Ну… — протягнув Грінспен. — Ти обіцяєш поводитись добре?

— Хіба досі я поводився погано?

— Гаразд, — нарешті погодився Грінспен. — Думаю, він не матиме нічого проти тебе. До речі, він про тебе питав.

— Он як. І що саме його цікавило?

— Та нічого особливого. Просто запитав, де ти, що з тобою. Наскільки я розуміюся на людях, він на тебе не сердився…

Грінспен ще трохи пофілософствував на тему багатогранності людської натури і нарешті назвав місце та час зустрічі, яка, як з’ясувалося, мала відбутися вже за півгодини. Тому я швиденько попрощався з Гринем, оскільки з вокзалу до обумовленого місця був не близький світ. Коли зачиняв за собою двері забігайлівки, мене хтось погукав. Це була прибиральниця, яка показала рукою на стіл, за яким я сидів. Під столом я забув сумку зі спакованими у дорогу речами.