Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — Але до чого тут це?

— Він тоді якраз був чиновником міської адміністрації і відповідав за дороги. На них багато виділялося коштів, але вони чомусь взагалі не ремонтувалися… І мені зірвало дах… Взяв ножа і пішов, як мені тоді здавалося, чинити правосуддя…

— І чому ж ти його тоді не вбив? — спитав Сем.

' — Розумієш, тисячу разів сам їздив по цій дорозі і було глибоко начхати, що вона погана. Звичайно, вибоїни на ній мене бісили, особливо, коли колесо потрапляло у яму. Всі знали, що на її ремонті крадуть кошти, і я це знав… Але далі міцного слова справа не йшла. Час від часу дорогу ремонтували, але все було несерйозно, навіть смішно. До того часу, як колесо однієї швидкої не потрапило у вибоїну.

— От і прекрасно, — кивнув Грінспен. — Він крав, через це постраждали люди, отже, він мав за це відповісти. То чому він не відповів? Ні тоді, ні зараз…

— Тому що він був винуватий так само, як і я. Він робив це, а я дозволяв йому це робити. І дозволяв би далі, якби з близькою мені людиною не трапилося біди.

— Ти все правильно кажеш, Андрію, — подав голос Сем. — Але от мої друзі вже на тому світі, як, до речі, і та людина, за яку ти так вболівав. А він — тут. І я тобі скажу, Андрію, — це несправедливо. Він тут зараз живий, а тих людей вже немає. Просто несправедливо —і все…

— Відновлення справедливості! — також подав голос Грінспен. — Може, зрештою, це і є та по-справжньому єдина гідна справа, якою й маємо зайнятися, за яку ніхто крім нас не візьметься?

— А дороги хто ремонтуватиме? — усміхнувся я.

Сем сумно похитав головою:

— Ти так і не зрозумів, з ким маєш справу.

— Я прекрасно усвідомлюю, з ким ми маємо справу, — похитав я головою.

Сем мовчки махнув рукою і відвернувся.

— До речі, Андрію, а можна ще одне, останнє запитання? — звернувся до мене Грінспен.

— Так, звичайно.

— Пам’ятаєш, коли ми тягнули патики кому з нас стріляти — там же не було короткого патика? Правда?

Я усміхнувся:

— Так, короткого патика там справді не було.

Сем знов повернувся до мене.

— Тобто ти свідомо не дав нам можливості стріляти у нього?! — майже прокричав він.

Я мовчки знизав плечима.

Грінспен тихо засміявся:

— Що і треба було довести. Андрій просто невиправний ідеаліст.

— Не розумію! — прогудів Сем, беручись руками за голову.

— Я по-іншому не міг, — тихо мовив я.

— Ти просто хворий, — махнув рукою Сем і відвернувся.

Запала мовчанка, кожен думав про своє.

— Добре, залазьте вже в машину — поїхали додому, — зовсім змучено сказав Сем.

Ми сіли в машину. По дорозі до міста всі мовчали. Мовчанка була такою непідйомною, що, здавалося, давила фізично. Я не витримав, і легко поплескавши по плечу Сема, який був за кермом, майже нечутно сказав йому: «Зупини ось тут». Семен запитально глянув на мене. Я ще раз повторив: «Зупини».

— Не дуракуй! — мовив Грінспен. — Приїдемо зараз додому, вип’ємо по сто грам…

— Та ні, хлопці, вибачте, у мене ще є справи. Зупини, Семене…

Сем коротко зітхнув і таки натиснув на гальма.

— Вибачте, — мовив наостанок, відкриваючи двері машини.

— І ти вибач, коли що, — відповів Сем.

— Подзвони, як звільнишся, — встиг прокричати Грінспен перед тим, як я зачинив за собою двері.

Машина бібікнувши поїхала, і я отримав змогу роззирнутися навколо. Сем зупинився коло станції метро, за якою була алейка з кількома рядами дерев та лавками. Туди я й попрямував. Вмостившись на одній з лавочок, я повільно вдихнув свіже повітря і затримавши подих, з шумом видихнув. Світило ясне, майже весняне сонце, хоча за календарем була зима, прогулювалися мами з дитячими візками, кудись неспіхом ішли літні люди — зовсім інший світ, який здавався мені зараз напрочуд гарним і привабливим. Машинально я дістав телефон і набрав номер Тоні. Особливо не думав над тим, що зараз скажу, здавалося, що зміст не мав значення. Просто скажу «Привіт», а далі якось буде. Добре буде.

Проте Тоня була поза зоною. Абсолютно правильне рішення — вимкнути мобільник, чи взагалі змінити його, тільки не зараз, не в цей момент, не для мене. Набрав її ще раз, аби знову почути автовідповідач. Вимкнув телефон і сидів, затиснувши його в руці, довго дивився перед собою. Нарешті встав і неквапом пішов у бік метро.

Коли прийшов додому, там було вже тихо, лише вікно кухні світилося. Я прочинив двері і зайшов всередину. З коридору побачив, що на кухні за столом самотньо сидить Віка.

— Привіт, — тихо привітавшись, махнув рукою. — А де хлопці?