Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Привіт, — озвалася Віка, яка поралась в коридорі.

— Привіт, — махнув я рукою, рухаючись у бік кухні.

— Що це ви в таку рань підірвалися? — спитала вона.

— А тобі хлопці хіба не сказали?

— Сказали, що плануєте на СТО їхати, мовляв машина забарахлила…

— Ну так воно і є.

— Андрію, — Віка зупинилася у дверях кухні і кинула на мене стривожений погляд. — Що ви задумали?

— З чого ти взяла, що ми щось задумали?

— Сем мені нічого не каже, але це видно неозброєним оком. Всі якісь напружені, наелектризовані. Наче перед чимось… Перед чимось таким, що має все змінити.

Я обійняв Віку за плечі:

— Вікусю, все буде добре. Не бери дурного в голову.

— От тепер я по справжньому захвилювалася, — сказала Віка.

Я у відповідь засміявся, чи принаймні зробив вигляд, що засміявся. Махнувши рукою на прощання, вийшов надвір, де вже в машині на мене чекали хлопці.

Ми приїхали до Тоніного будинку за сорок хвилин до того, як там мав з’явитися він. Сем зупинив машину і глянув на мене.

— Ну, далі справа за тобою.

— Та певно.

— Не нервуй. Все буде швидко. А ми тебе тут прикриємо.

— Я не нервую.

— От і добре. З богом. І не забудь, що запобіжник в руків’ї пістолета.

Я кивнув у відповідь і відкрив дверцята.

— Андрію, — почув голос Грінспена, що сидів на задньому сидінні. Я обернувся. Обличчя Грінспена було напружене так, наче не мені, а йому зараз треба було з пістолетом заходити до цього будинку. Грінспен стиснув моє плече і тихо сказав:

— Тримайся. І удачі.

— Дякую.

Не обертаючись, я зайшов до будинку, піднявся на другий поверх і опинився перед дверима Тоніної квартири. Якусь мить просто стояв, потім підніс руку до дзвоника і подзвонив. Один раз, другий, третій…

— А вона кудись пішла, — почув позад себе голос. Обернувшись, побачив літню жінку, яка з цікавістю дивилася на мене.

— Давно? — поцікавився я.

— Ще вранці, я саме в магазин йшла, ми разом до зупинки пройшлися, — мовила жінка.

— Добре, — кивнув я і чомусь ще раз повторив. — Дуже добре.

Жінка пройшла повз мене і відкрила двері сусідньої з Тоніною квартири. Я зробив вигляд, що спускаюся донизу, проте, коли почув, як сусідка зачинила двері, піднявся на третій поверх. Там я дістав мобільник, аби набрати смс. Текст смс-ки довго не давався мені, я писав фрази, потім стирав їх, потім знову набирав… Нарешті вийшло щось на кшталт: «Ти зробила правильно, що поїхала. Тільки не повертайся. Вибач, якщо був у чомусь неправий». Я кілька разів перечитав написане, розмірковуючи, чи не написати іще щось, але відправив текст як є.

Потім підійшов до вікна, аби побачити, що робиться надворі. Крізь брудну шибку було погано видно, крім того, розбуджена сонячними променями серед зими муха наповнювала навколишній простір своїм дзижчанням.

Муха вперто билася об скло. Один раз, другий, третій… Вочевидь, вона дуже хотіла назовні — туди, де начебто гріло сонце, був погожий день. Пробити запилюжену шибу, вирватись з цього темного під’їзду і полетіти назустріч світлу… Проте муха не знала одного — надворі була зима, і своїм пробудженням вона мала завдячувати лише цій не по-зимовому теплій днині. Я зробив спробу впіймати її. Це було непросто — вона вперто не давалася, але, зрештою, мені це вдалось. Затиснувши її в кулаку, витягнув руку подалі від вікна і випустив. Муха одразу ж з радісним дзижчанням полетіла до шибки. Я зітхнув. Повертатись до того, що не вдалося зробити колись — здається, це ознака всіх живих істот.

Я виглянув у вікно і побачив своїх друзів, що намагалися припаркуватися серед густо наставлених попід будинком машин. Махнув їм рукою, але, зайняті своєю справою, вони не помітили мого жесту. Ще якийсь час спостерігав через вікно за ними, поки машинально не засунув руку до однієї з кишень куртки і не відчув холоду заліза. Саме в цій кишені був пістолет, про існування якого, як і про те, чому він опинився у мене, я на якусь мить забув. І даремно. Коли ви повинні когось убити, стовбичити біля вікна і привертати до себе загальну увагу не надто гарна ідея. Зробив кілька кроків від вікна у сутінь під’їзду. І заплющив очі. Як же до цього дійшло — я, пістолет, цей під’їзд, те, що зараз тут мало статися? Погналось все зовсім буденно…

Мобільник завібрував, мені дзвонив Сем. А дзвонити Семен міг лише в одному випадку — приїхав він. Я почав спускатися вниз, і наступної миті почув, як грюкнули двері під’їзду і луною озвалися кроки по сходах.

— Мої вітання, — мовив я, коли він подолав один проліт і якраз розвернувся на сходовому майданчику, аби піднятися вище.