Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Грінспен гмукнув:

— А нам снайпера не дуже й треба. Стріляти доведеться з близької відстані.

— Ну воно то так, але… — похитав головою Семен.

— Чекай! — гарячково перебив його Грінспен. — Я є автором цієї ідеї, я заварив всю цю кашу і, зрештою, я маю довести все це до логічного завершення…

— Воно то так, — кивнув головою Сем. — Однак…

— Ніяких «однак» — це питання закрите, — махнув рукою Грінспен. — Стріляти буду я — і крапка.

— Ти хочеш його реально грохнути, чи просто хочеш довести собі, який ти крутий? — спитав різко Сем. — Ще раз повторюю — зір у тебе, як у сліпої курки, висновки роби сам…

— Висновки я вже зробив. Якщо ти хочеш йому персонально помститись за твого друга і за те, що було років десять тому — будь ласка, вистрілиш після мене. Але я стрілятиму першим.

Сем голосно засопів, було видно, що він роздратований.

— Хлопці, пропоную вам дуже простий варіант вирішення вашої суперечки, — озвався я. — Давайте потягнемо сірники. Кому випаде зломлений сірник — той і стрілятиме.

— Я не збираюся повертатися до вже вирішеного питання, — озвався Грінспен.

— А це питання ще ніхто остаточно не вирішував, — заперечив Семен. — Здається, на загальне голосування ніхто нічого ще не виносив.

— Непогана ідея, — підтримав я Сема. — Давайте справді проголосуємо. Хто за те, аби визначити особу стрільця шляхом витягування сірників? — голосно спитав я, одночасно підіймаючи руку. Сем підняв руку услід за мною, у той час, як Грінспен лише злостився і сопів.

— Ну ось, — подав голос я. — Думаю сірники в даному випадку будуть найкращим виходом. Семе, у тебе, здається, є сірники?

— У мене немає сірників, — озвався той.

— Окей, — усміхнувся я. — Тоді піду ламати патики.

За хвилю я підійшов до хлопців з трьома патиками у руці.

— Я думав, буде два патики.

— Чому лише два?

— Я не думав, що ти вирішиш взяти безпосередню участь у цьому.

— Ну ось бачиш, як можна помилятися в людях…

— Що ж, це твій вибір.

— Хлопці, давайте вже тягнути, — озвався Сем. — До речі, хто перший тягне?

Грінспен на це лише зверхньо гмукнув, що Семен, у свою чергу, розцінив, як запрошення першим взяти участь у нашій своєрідній лотереї. Без зайвих слів він підійшов до мене і витягнув один з патиків. Довгий. Якусь хвилю він дивився на нього, потім, зітхнувши, кинув його на землю. До того злий і похмурий Грінспен ледь усміхнувся і підійшов до мене.

— Добре, побавимось в цю іграшку і ми, — мовив він, витягуючи патика. Патик був довгий. Грінспен матюкнувся і глянув на мене.

— Ну от і все, здається розібралися, — спокійно сказав я, опускаючи руку з єдиним, вже моїм патиком.

— Вітаю, — озвався Сем.

— Мої співчуття, — озвався Грінспен. — До речі, переграти ти не хочеш?

— Ні, — усміхнувся я. — Таке не переграють.

— Ну що ж, — знизав плечима Грінспен. — Тоді мені лишається побажати тобі успіхів. Успіхів і твердої руки.

— Ну, руку ще треба натренувати, — повагом сказав Сем. — Ще кілька занять зі стрільби нам всім точно не завадять.

За день ми знову вибралися постріляти. Проте саме в той момент, коли ми дійшли до галявини, на якій були минулого разу, Грінспену хтось подзвонив. І за два дні до цього, коли ми всі сиділи і вечеряли, Грінспену хтось дзвонив. Він витягнув тоді телефон і, побачивши, хто йому дзвонить, швидко відійшов від нас на десяток метрів і розмовляв притишеним голосом. За кілька хвилин він повернувся до нас. Вигляд у нього був схвильований.

— А вгадайте, хто мені щойно телефонував? — спитав він.

— Кажи, — відрубав Сем.

— Ну ви нудні, — розчаровано похитав головою Грінспен. — Але добре, скажу. Пам’ятаєте, я вам розказував за знайому нашого об’єкта, з якою я намагався встановити контакт?

— Невже вдалося? — спитав я.

Грінспен кинув на мене швидкий погляд і усміхнувся.

— Думаю, що в контексті твого питання — ні. Але загалом мені вдалося з нею порозумітися. Хоч як дивно, вона виявилася дуже злою на нього. Звичайно, я не казав їй, що саме плануємо зробити. Сказав, що у нас до нього розмова, і ми б хотіли погомоніти тет-а-тет. Не знаю, здогадалася вона чи ні, дівчина вона справді тямуща, але щойно сказала, що домовилася з ним про зустріч на суботу. У себе вдома. Тож усе складається якнайкраще.

— І як ти собі бачиш всю цю операцію? — спитав я.

— Поки ніяк. Давайте все-таки відстріляємося, а потім під лісом є одна тиха місцина, можна буде, не криючись від Віки, про все поговорити.

Приблизно за годину ми заходили до порожньої в цей час колиби попід лісом. Замовили попоїсти, чаю, кави, по чарці чогось міцного.