Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Про що ти так задумався? — торкнула мене за лікоть Тоня, і я прийшов до тями.

— Та так, згадував, як я востаннє тебе бачив.

— О, це було незабутньо. Ти тихо відкрив двері і, зайшовши до кімнати, мовчки дивився, як я ніби спала.

— Оце так! То, виявляється, ти тоді прикидалася?

— Так, я тоді не спала. Просто лежала і робила вигляд, що сплю, поки ти там сопів під стіною.

— Чому?

— Боялася, що почнеться вечірня розмова. І, можливо, була зла на тебе. Потім ти пішов і я не встигла з тобою попрощатися.

— Так, потім я пішов.

— Я встала — і ця записка на столі. Я одразу зрозуміла, куди ти пішов.

— Хіба я казав тобі, куди піду?

— Ти, певно, сам забув, але за кілька днів перед тим ти прохопився. Казав про якусь подію за його участі. І що ти не зможеш на нього дивитися, тому скоріш за все не підеш. Коли я прочитала твою записку, я одразу зрозуміла, що ти там будеш. У мене було передчуття чогось жахливого. Так воно і сталося…

— І що ти далі робила?

— Я пішла туди.

— До оперного? Ти в той день була там?

— Майже. Я не встигла. Коли я вже була коло опери, то побачила, що приїхала одна міліцейська машина, потім інша. Я одразу подумала про тебе.

— Не помилилась.

— Але я не знала, що саме там сталося — нікого не пускали досередини. Покружляла трохи, потім подзвонила твоїм друзям. Вони, здається, і сказали, що в інеті з’явилась новина про інцидент в оперному. Але напряму тебе не називали, принаймні одразу після інциденту. Розводились про якийсь конфлікт в опері під час урочистостей… у затриманого було знайдено ножа… Потім мені подзвонили.

— З міліції?

— Ні, подружка. Вона була там і бачила. Сказала, що це точно був ти. Уже пізніше — подзвонили з міліції.

— Так, тобі через мене було непереливки…

— Отож… Не те слово… Все думала — що з тобою? Може поранений, і що з тобою зараз роблять у міліції…

— У міліції було несолодко…

— Я одразу ж туди поїхала. Знайшла якогось міліцейського чина — кажу у вас там такий собі затриманий має бути. А він мені — а вам що? Типу, ваш друг бандит і екстреміст, і я навіть не берусь передрікати, що з ним далі буде… Потім ще якісь показання давала. До тебе, звичайно ж, не пустили…

— А з ним ти коли вперше зустрілася? Хоча якщо хочеш — не кажи…

Я знову заплющив очі. «Ну ти щасливчик», — здається це сказав мені опер, перед тим, як мене випустили. Чесно, я себе теж вважав щасливчиком. У мене тоді були всі шанси загриміти за статтею «Посягання на життя державного чи громадського діяча», але натомість мене випустили. Як я дізнався згодом, причиною мого спасіння була Тоня. Яка тоді просто пішла просити за мене. Я не знаю, як вона змогла пробитися до нього, що між ними саме тоді відбулося, але факт лишається фактом — мене випустили на волю, а справу було закрито. Проте на волі мене чекав сюрприз — Тоня не схотіла мене більше бачити. Принаймні я так тоді вважав. Вона кудись поїхала за день до того, як мене звільнили. І, як мені потім розповіли наші спільні знайомі, поїхала не сама, а з ним. Ну ось на цьому наші дороги з нею тоді і розійшлися…

— Я думала, що робити, — озвалася Тоня, і я знову прийшов до тями. — Побігла до одних, до інших. Всі казали, що тобі кінець. Що він тобі цього не подарує. Я питала всіх — а що прощати? Ти ж йому нічого не зробив…

— Так, я справді не зробив того, що задумав, — зітхнув я.

— Але всі розцінили це як замах. Мовби ти намірявся його вбити.

— Ну це було досить логічно, враховуючи, що в руці у мене був ніж.

Тоня похитала головою:

— Боже, боже. Аж не віриться, що це все було — ти, ніж, ці звинувачення…

— Ти пам’ятаєш, що зі мною робилося після смерті матері?

— Так, це реально було помутніння. Іноді мені здавалося, що ти з’їхав з глузду. Надто ж ця тема щербатої дороги…

— Тільки не згадуй за дорогу! Невже ти забула?! Якби не ці довбані ями, ми могли б її таки вчасно довезти до лікарні…

Тоня скрушно похитала головою:

— Якби не дорога, якби новіша швидка, якби вправніші лікарі, якби, якби, якби… Андрію, просто покинь про все це думати.

— Але факт лишається фактом — якби у швидкої не полетіло тоді колесо на тій ямі…

Тоня ще раз сумно похитала головою:

— Ну то, може, хай у всьому цьому буде винна сама яма?

— Можливо й так. Якби я перед тим не писав статтю, що саме на ремонт цієї дороги були виділені кошти з міського бюджету.

— І тому треба було пришити того, хто ці гроші вкрав? Та ти справжній герой якогось американського вестерну.