Андрій Гарасим - Борги нашого життя

Не чекаючи відповіді Тоні, я встав і вийшов з кафе, лишивши на столі кілька пожмаканих купюр офіціантам.

Коли вже зайшов до нашого двору, то побачив на веранді Сема і Грінспена, які щось розглядали під блимаючим вогником лампи, жваво обмінюючись коментарями. Побачивши мене, хлопці притихли, а потім Сем майже урочисто показав мені предмет їхньої уваги. Це був доволі величенький пістолет, загорнутий у шматину.

— Що це? — спитав я.

— Кольт, — відповів Сем. — Модифікація — дев’ять один один.

— Ого, — здивувався я. — Справжній?

— Справжніше не буває, — усміхнувся Семен. — Розробка дев’ятсот одинадцятого року. У нас зараз таких одиниці, та й ті дурних грошей коштують. А я майже задарма взяв…

— І що ти з таким раритетом робитимеш?

— Як що — стріляти, — засміявся Сем. — Це залізо ще пристойно працює.

— Тихше, — шикнув Грінспен. — Віка не повинна чути. До речі, Семе — а він справді нормально стріляє?

— Що можете бути кращим за кольт? — усміхнувся Сем. Очевидно, він тішився цим пістолетом як дитина. — Це класний пістолет. Справжній кольт під патрон 45. Достойна річ.

Грінспен знизав плечима:

— Ну що ж, якщо кажеш достойна — отже достойна. Зрештою, ще в Америці казали — Бог створив людей, а полковник Кольт зрівняв їх у правах. — Я думаю у нас одним кольтом не обійтися, — знов розсміявся Сем, з пієтетом обгортаючи пістолет шматиною. Він закінчив це робити і надійно сховав зброю у сараї, а потім ми всі зайшли до будинку, де Віка накрила для вечері стіл. Поспілкувалися на різні відсторонені теми. Потім розійшлися по своїх кімнатах. Здається я вже майже заснув, коли почув, як задзвонив залишений на столі мобільний. Побачив, що це дзвонила Тоня.

— Ти так швидко пішов, — почув я не зовсім тверезий голос Тоні. — І я не встигла сказати тобі ще одну дуже важливу річ.

— Що саме?

— Про те, яка ти велика свиня, Андрію…

— Ну… я знаю, що ти так думаєш…

— Не перебивай! І ще одне… Приїжджай до мене.

— Зараз?

— Так, саме зараз.

Притлумлене світло падало крізь штори на ліжко, на оголену спину Тоні. Ми лежали нерухомо, кожен думав про своє і відпочивав.

— Ти здається мені щось казав про якогось Грінспена? — порушила мовчанку Тоня.

— Так, казав, а що?

— Ніякого Грінспена я не знаю, — продовжила Тоня. — А от якийсь дивак на прізвище Грінченко на мене вчора виходив. Десь дістав мій мобільний телефон, хотів зустрітися. Я так і не зрозуміла — з якого приводу.

— В жодному разі не зустрічайся з ним, — мовив я. — Він непогана людина, але зараз краще з ним не зустрічатися. Можливо, все й минеться.

— Що саме минеться?

Я махнув рукою:

— Неважливо. Просто не зустрічайся з ним і все.

Тоня голосно розсміялася:

— Ти знаєш, ти мене так заінтригував, що тепер я просто зобов’язана з ним зустрітися.

Я рвучко сів на ліжку:

— Чому мені завжди здавалося, що робити на зло мені завжди було твоєю ідеєю-фікс?

Тоня знизала плечима:

— Тобі взагалі багато що здавалося. І здається.

Я потер руками скроні.

— Тоню, послухай. Зараз нам з тобою справді добре. Тут, саме в цей момент. Тому давай просто полежимо мовчки. Разом.

Вона подивилася мені у вічі:

— Чомусь це основне, що мені в тобі запам’яталось. Завжди — давай помовчимо.

Я голосно зітхнув:

— Чому тобі завжди все треба зіпсувати, коли нам добре?

— У тому, що ми разом, зараз немає нічого хорошого. Та й раніше його було обмаль.

— Ти кажеш неправду, Тоню.

— Неправду? А ти згадай…

Я дивився на сталеве лезо ножа. Лезо було ідеальним, жаль лишень, що закоротким, ну як на мій смак. Але руків’я напрочуд зручно лежало в руці. Я встиг зробити кілька випадів ножем перед собою і почув, що відкриваються вхідні двері. Швидко сховав ножа на полиці за книгами і обернувся саме в той момент, коли Тоня заходила до кімнати.

— Як ти? — спитала вона, уважно глянувши на мене.

— Все нормально.

— Ти хоч трохи відійшов?

— Так, звичайно, мені набагато краще.

— Вчора, після похорон я думала, що поховають ще одного…

— Так, але це було вчора. Сьогодні мені значно краще. Значно.

— Ну от і добре. Я тут купила дещо поїсти. Повечеряємо?

— Звичайно.

Ми пройшли на кухню, Тоня витягнула з сумки якісь продукти, щось пошаткувала, я в цей час дістав недопиту ще з поминок пляшку горілки та одну склянку для себе.

— Мені не наллєш? — запитала Тоня, коли вже сіли.

— На жаль, вино у нас закінчилося.

— Налий того, що й собі. Останнім часом, здається, я звикла і до цього питва.