Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Ти знаєш, Андрію, — після досить затяжної паузи, викликаної, вочевидь, майже допитою третьою пляшкою червоного, промовив Грінспен. — Я ніколи, як певно й інші, не міг до кінця доперти, що ти за людина. Щойно мені здавалося, що знаю тебе, — як дійсність несподівано виявлялась іншою. Але хочу сказати одне. Можливо, це все мінуси моєї минулої роботи, але, Андрію, мені здається, що у тебе типовий вигляд людини, яка взяла якийсь неповертабельний кредит. Повір мені, я таких людей упізнаю серед тисячі…

— Ну не знаю… Можливо, частково так воно і є. Але, зрештою, це тема для окремої розмови. Ти сам знаєш, що іноді бувають кредити, які повернути неможливо.

Грінспен кивнув:

— Я тебе розумію. Справді, давай закриємо цю тему. І, оскільки, як з’ясувалося, всі ми у грі — давайте повернемось до нашої справи.

— До речі, — перервав я його. — А Віка не в курсі того, що ви… тобто ми, замислили?

Грінспен заперечливо похитав головою:

— Ні, не в курсі. І я так розумію, що, наприклад, Сем хоче, аби вона і надалі нічого не знала…

— Так, — кивнув Сем. — Їй краще цього не знати.

— Мудро, — кивнув я.

— Добре, — продовжив Грінспен. — Отже, щодо нашого клієнта. Що і як ми маємо з ним зробити? Які пропозиції?

— Пристрелити, — коротко і спокійно сказав Сем.

Я уважно глянув на нього. Спокій і впевненість Сема, з якими він сказав ці слова, мене реально вразили.

— Пристрелити як собаку, — додав Сем.

— Добре, — кивнув Грінспен. — Це непогана пропозиція. Проте, чи володіємо ми належним досвідом для цього…

— Володіємо, — так само коротко відрубав Семен.

Грінспен затнувся і так само уважно, як я кілька хвилин тому, глянув на Сема і продовжив:

— Окей, будемо вважати, що серед нас є люди з необхідним досвідом. Тоді наступні питання — звичайно ж, планування операції та зброя. Якщо я не помиляюся, ні в кого з нас немає зброї? — він знов уважно глянув на Сема.

— Знайдемо, — кивнув Сем.

Грінспен не стримався і ледь помітно усміхнувся:

— Ну тоді ми вже майже виграли. Справа лиш за малим — як дістатися до його тіла. І забратися звідти живими.

— Справді непогано було б, — докинув я.

— Так, — кивнув головою Сем. — Він всюди ходить з охороною. Це справді проблема…

— Добре, — махнув рукою Грінспен. — Гадаю на сьогодні обговорення закінчено. Я ще проконсультуюсь зі своїм другом з віртуального світу…

— Ти повідомиш йому про те, що ми затіяли?! — спитав я.

— Так, звичайно, — спокійно відказав Грінспен. — Ідея з убивством була і його ідеєю. Ми багато говорили на цю тему.

— Он як? То може ви вже все і спланували — як і що робити?

Грінспен уважно глянув на мене:

— Андрію, я ніколи і нічого не робив таємно від вас — від тебе і Сема. Не робив і не робитиму. Якщо ти думаєш інакше — то так і скажи, зараз.

— Розумієш, особисто я твого знайомого не знаю. Я не знаю, що він за людина…

— Повір мені, я можу за нього поручитися так само, як за себе, — відповів Грінспен. Я зауважив, що він це говорив надзвичайно серйозно.

— Добре, тримай з ним зв’язок. Але давай, якщо ти й будеш його про щось інформувати, то лише в загальних рисах. Так буде краще для нас і для нього. Домовились?

Грінспен глянув на мене, потім на Сема, який схвально кивнув на мої слова, і на знак згоди також похитав головою. «Домовились», — коротко відказав перед тим, як розлити залишки вина.

Наступного дня я встав рано, аби сісти у маршрутку, яка йшла до кладовища. Сіра цементна арка загрозливо нависала при вході на цвинтар, ніби погрожуючи роздушити кожного, хто заходив сюди. Поряд з аркою я купив свічечку і букетик якихось висхлих квітів. У мене завжди була одна й та сама проблема — я не міг пригадати, в якій саме секції кладовища знаходиться та могила, яка була мені потрібна. Так було і цього разу. Я проходив секцію за секцію і не міг її знайти. Несподівано заблукав. Ззаду, спереду, ліворуч, праворуч — мене всюди оточували надгробки, стели, хрести. І, за страшною українською традицією, всюди були викарбувані обличчя, море облич, без кінця і краю… Переважно нестарі, іноді й зовсім юні. Це кладовище відкрили тут недавно. Добре пам’ятаю, як воно розросталося: з однієї-двох секцій, мов спрут захоплювало довколишні поля і луки, де ще зовсім недавно буяли зелень та життя. Ще раз озирнувся навколо — тисячі облич незнайомих мені людей, які чомусь усі вирішили зібратися саме тут. І раптом побачив знайому стелу — на ній не було зображення обличчя, лише викарбувані ініціали і невеличкий хрест. Так буває щораз — я ходив, шукав цю стелу, а вона ж поруч, варто лиш уважно придивитися…