Андрій Гарасим - Борги нашого життя

— Хлопці вже сплять. Випили пару пляшок горілки — і поснули, — мовила вона, глянувши на мене з докором.

— І я теж трохи випив сьогодні, — мовив, зробивши спробу усміхнутися.

— Не сумніваюся, — знизала плечима Віка. — Після всього ідіотизму, що ви наробили останнім часом, вам залишається лише пити.

— Ти про що? — зобразивши здивування, спитав.

— Про те, про що ти подумав. Кілери хрінові.

Я стиха мугикнув.

— Можеш не намагатися мені щось вигадувати, — продовжувала Віка. — Твої друзі були настільки під впливом сьогоднішніх ваших пригод, що все мені розказали.

— Все?

— Так, все. Досі відійти не можу. Я, чесно, вважала вас більш дорослими. Особливо тебе.

— От бачиш, зовнішність буває оманливою…

— І що ти думаєш робити?

— Я? Піду спати.

— А далі?

— Якось буде.

Я махнув рукою на прощання і пішов до себе.

Ранок я зустрів у залі очікування на вокзалі. Повз мене ходили люди, а я сидів на лавці у кутку, кинувши під ноги сумку з речами, яку зібрав цієї ночі. Вчора ввечері у себе в кімнаті я швиденько спакував все необхідне і, дочекавшись, коли Віка пішла спати, тихо вийшов надвір. За годину вже брав на вокзалі квиток на потяг, на якому планував повернутися до моїх захмарених гір. Проте квитків саме на зараз не було, і єдине, що мені лишалося — спробувати взяти їх на ранок наступного дня. А до того часу я вирішив подрімати в залі очікування на вокзалі.

Прокинувся досить рано, здається від того, що хтось наступив мені на ногу. До потяга лишалося ще півтори години, вирішив прогулятися — десь випити кави чи чаю. Каву я знайшов у забігайлівці навпроти вокзалу. Всівся за стіл, що стояв біля вікна, і, попиваючи напій з пластикового стаканчика, спостерігав за людським потоком, що рухався повз мене з вокзалу і на вокзал безкінечно, ніби по колу. Я зробив ще ковток кави і відчув фізично, що хочеться кинути все, просто зараз. Добре, що в моїй кишені лежить квиток на потяг, квиток в один кінець. Несподівано задзвонив мобільний. Я витягнув його і здивувався — мені дзвонив Семен.

— Привіт, — мовив він, і я зрозумів, що Сем чимось схвильований. — А куди ти пропав?

— Я зараз на вокзалі.

— Чому на вокзалі?

— Їду. Звідси.

— Он як. Ясно…

— Що сталося, Семене?

Сем ще якусь мить мовчав перед тим, як заговорив.

— Та тут такого навергалося, що одразу і не розкажеш…

— А ти спробуй.

— Добре, тільки візьмися за щось, аби не впасти, як будеш слухати, — почав Семен, набираючи обертів у розмові. — Вчора, коли ми з Грінспеном приїхали додому і заклали від розчарування останніми подіями, ну ти розумієш, так ось, після цього я пішов спати, а Гринь ще залишився пошаритись в інеті. Вочевидь хотів своєму віртуальному дружку про все розказати. І розказав. Тільки не Гринь йому, а навпаки — цей знайомий Гриню. Та таке, що у того мову одібрало, і повір мені, коли Грінспен мені зранку розповів — у мене теж…

— Його знайомий виявився геєм? — пожартував я.

— Якби ж то, — відповів серйозно Сем і зробив чергову паузу, певно, для більшого драматизму. — Його знайомий — це він.

— Хто — він?

— Він — той, кого ти не застрелив.

Коли почалася розмова, я вставав вже з-за столу, і ось, здається, цієї миті знову присів.

— Ти — жартуєш?!

— На жаль, ні.

— Може Грінспен жартує?

— Андрію, це — правда.

— Знайомий Грінспена і він — це одна й та сама людина?

— Так. І мені це винесло мізки.

— А що каже Грінспен?

— Він каже, що не знав.

— Не знав?! Весь цей час він спілкувався з ним. Як це він не знав?

— Ось так, у того був лише псевдонім.

— Ясно. І зараз він у курсі всього? Що є не лише я, що є іще й ви?..

— Певно що так.

— Гм… Ну тоді я порекомендував би вам на певний час кудись поїхати. Про всяк випадок.

— Ти все правильно кажеш, тільки Грінспен з ним планує сьогодні зустрітися.

— Що?!

— Гринь про щось з ним довго базікав в інеті, вже після того, як з’ясувалася правда, і щось там в його мізках перекрутилося. Той запросив нашого ідіота до себе. І не лише його, а нас усіх. Я, звичайно ж, одразу Гриню сказав, що це може бути пастка. Але він став якийсь неадекватний. Я його не можу зрозуміти. Віка теж з ним пробувала говорити — але все безрезультатно. Я вже думав Грінченка силою затримати, проте він прожогом вискочив з хати, ще й двері за собою встиг зачинити, аби не наздогнали.

— А ви що?

— Ми? Зараз пакуємо речі та готуємось з’їжджати. Не виключаю, що вони ще й сюди нагрянуть…

— Не виключено…