Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Багато разів, поки вона не знала його, Ірина намагалася уявити, як це – стояти з ним поруч, звертатися до нього, ділитися думками, обговорювати важливе та глобальне. Він був, наче далекий імператор, про існування якого знає вся імперія, але тільки одиниці бачать його наживо і навіть вони не завжди впевнені, що перед ними саме він, а не його вдала копія.

Вона ступила на асфальт, підняла голову до неба, після перевела погляд на столітні російські мури і рушила до того, кого рятувала в той теплий травневий ранок.

Принцип тримав свою супутницю за руку. Час від часу він цілував її то в шию, то ніжно покусував їй вушко, а, коли вона поверталася до нього своїм засмаглим обличчям, впивався просто в її налиті вуста.

Іван не був схожим на себе. Здавалося, що в якусь ніч він ліг спати, а прокинувся на років десять чи то цілих п’ятнадцять старше, ніж мав насправді. Його волосся стало навіть не сивим, а якимось сірим, потертим, непримітним, наче тонкий наліт пилу. У нього з’явились вуса, ніс розплющився, а на правій щоці утворився неглибокий шрам завдовжки сантиметрів п’ять. Одяг його не вирізнявся серед вбрання росіян, які в той ранок стікалися на Красну площу.

Було сонячно, легенький вітерець торкався волосся на голові його супутниці, яка вже другу добу поспіль кохалася з ним, бо й справді думала, що він корінний москвич. Для приїжджої з Омської області то була справжня знахідка, адже за такої тенденції, яка склалася в них у ті два дні, дівчина розраховувала на московську прописку, спільне проживання, а також гроші, які лежали в кишенях її нового знайомця.

Їй було байдуже, що він мав більше за неї років, бо його чоловіча сила підтвердила свою енергію та бажання працювати на результат, причому не один раз, а увесь час повторюючи процес, адже справжня досконалість ніколи не знає меж.

Він називався Борис, а вона Юлія. І стояла Юлія біля Бориса, той ніжно цілував її, а перед ними були люди, діти, прапори Росії, ордена та медалі ветеранів, танки й ракетні установки, солдати і поліція, яка пильно стежила, аби вороги імперії не стали на заваді свята Дня Перемоги. В останні роки більшого російського свята годі було й шукати.

Принцип посміхався своїй супутниці, кидаючи поглядом на різні боки, скануючи шалену кількість агентів безпеки, які заполонили площу та змішалися з натовпом.

«Не варто поспішати одразу після вибуху. Займи дальні позиції, а потім уже йди. В жодному разі не біжи! Не відкривай їм свої карти», – казав Мирон в останній їхній київський вечір, а на ранок кожен з них рушив своєю дорогою до Москви.

– Дивись, любий! Дивись! Ось він – наш президент. Самий крутий чувак на всій планеті, – прокричала йому в вухо Юлія, очі її блищали, і Принцип зрозумів, що вона закохана в автократа Росії, як і мільйони інших російських дівчат, котрим не судилося бачити справедливість, багатства та щастя. Але вони й не потребували їх, бо мали свої мрії про те щастя з багатством та думку про велич імперії, яку щодня транслювала на всю країну могутня інформаційна машина Кремля.

Іван дивився на Мавзолей і не бачив нікого, крім вродливої жінки, яку він покохав іще хлопчиськом, аби ніколи не бути з нею разом.

Він підморгнув Юлії, впився губами в її вуста, а потім і собі приєднався до натовпу, який невгамовно сканував лишень одне слово.

– Росія! – неслося луною над Красною площею, і він зрозумів, що ці люди ніколи не будуть йому братами, бо сама їхня суть і породжувала того, кого Принцип вважав своїм лютим ворогом.

Русявий майор звітував Романову. Час від часу Матвій перебивав підлеглого, ставив йому запитання та переводив погляд на квадрат ветеранів, що стояли навпроти кремлівської стіни. Він бачив «свого ветерана». Гопко був у третьому ряді, четвертим від Мавзолею.

– Нагородження ветеранів Донбасу розпочнеться за двадцять хвилин, – казав майор. – Усе чисто. Ми контролюємо ситуацію. За безпеку відповідаю особисто. До речі, той ветеран, що припізнився, ну той, якого ви привели, він мені когось нагадує. Його по телебаченню не показували? Може, герой якийсь? Щось згадати не можу. І протез у нього такий вправний. Дорогий, напевно. Так одразу і не скажеш, що у нього нема ноги.

Романов подивився на майора. Ще хвилину тому він хотів, аби той залишався живим. Але цікавість та нездоровий інтерес майора не залишали йому жодного вибору.

– З перших днів на передовій. Там і втратив ногу, – сказав Романов, а потім додав. – Іди до них і все контролюй. Головою відповідаєш.