Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Айріш Соммелі мав складний характер і непросту вдачу. Він був професіоналом, якому доручали завдання, знаючи, що ніхто, крім нього, їх не виконає. Колеги вказували керівництву на його нетерпимість до інших, жорстокість і чорний гумор, звичку хильнути чарку-другу, махінації на біржі та розваги з гарними жінками. Але керівництво було розумним, а тому не зважало на жаління колег Айріша, окреслюючи їхні слова самим лише терміном «заздрість».

– Ти вибрав хибний шлях, синку. Не варто було… Ти ж від самого початку операції знав, що українців ми використовуємо втемну. Без них ми б не змогли підібратися в самісіньку нору. Та жінка…вона була необхідною жертвою. Так само, як і ветеран-смертник. Ми потребували подвійного прикриття для нашої людини. І три роки тому ти з цим був згідний. Що змінилося, Айріше?

– Нічого не змінилося. Сьогодні, як і тоді, я переконаний, що без українців у нас нічого би не вийшло. Приманка… якісна та ефективна приманка з живих людей. Так буває, коли ти воюєш.

– Тож чому ти здав тим українцям торгівця зброєю і того торгівця алмазами?

Айріш Соммелі подивився на свого шефа, відвів очі та кинув на прощання:

– Я нікому нікого не здавав.

Він вийшов з кабінету, а коли його авто вже їхало з Ленглі у напрямку Вашингтону, Айріш гучно увімкнув музику, а собі пошепки сказав лишень одне:

– Чому, чому?! Бо вони того варті.

Принцип гортав сторінки файлу на своєму айфоні та не міг повірити в те, що бачив. Він перейшов до іншого файлу, який містив у собі не текст, а запис розмови. Прослухавши його, Іван зрозумів, що на цьому світі їм усім бракує місця. Хтось із них має піти навіки. Іншого варіанта просто не існувало.

Вона сиділа у одиночній камері. Над нею знущалися десяту добу поспіль. Її били, двічі ґвалтували, не давали спати, застосовували електричні прилади, впливали на психіку.

Для себе вона все вже вирішила. Справа залишалася тільки за Марго.

– Йдемо вдвох. Микиту не беремо. У нього сім’я, – сказав Мирон.

– Згоден, – відповів на те Принцип і знову ввімкнув аудіофайл, на якому людина голосом, схожим на голос Забіяки, вела неквапну розмову з людиною, голосом схожою на голос новопризначеного директора ФСБ Росії. Вони ж знали його під псевдо Зубр.

«Він давній наш агент, той ваш Забіяка. Ще з часів „холодної війни“. А іншому загрожує довічний термін за контрабанду алмазів та масові вбивства у Ботсвані й Конго. Жах, що накоїв у тих країнах ваш друг Гарун», – сказав Принципу незнайомець, який передав файли.

З його вимови Мирон і Принцип дійшли висновку, що він народився у Нью-Йорку.

Марго вміла купувати чоловіків. Ніхто не міг встояти перед її чарами та грошима. Не встояв і заступник начальника внутрішньої тюрми, де перебувала Ірина Ясинська. Вони мали декілька хвилин часу, аби зробити те, що потрібно було зробити.

– Не плач, сестричко! – сказала їй Ірина. – Ну ж бо! Цілуй мене!

«Без вас, вашої Ясинської, ми не змогли б завести в його оточення своїх людей. Тож ви були конче необхідним елементом нашої стратегії. Це війна. Жорстока і несправедлива. Але ви, хлопці, заслуговуєте на те, аби знати правду», – сказав незнайомець, і Принцип замахнувся, аби його вдарити, але Мирон перехопив його руку.

І вона цілувала її в самісінькі губи, наче непритомна лесбійка, яка давно не знала жаданої жінки. Ірина обняла її та притиснула до себе. Потім так сам різко відсторонила.

– Годі, люба. Все! А тепер іди! Йди і припини ревіти! Це мій шлях і тільки мені одній відповідати за нього перед нашим Господом Богом.

Принцип слідкував за Гаруном. Мирон – за Забіякою. Щовечора вони зустрічалися на конспіративній квартирі та обмінювалися інформацією.

– Ми повинні бути готові, аби дістати увесь цей клубок покидьків, – казав Іван, і полковник Мирон з ним погоджувався.

Забіяка прокинувся вночі і довго крутився, ніяк не міг знову заснути. Йому наснився Бульдог, його давній друг, чию пам’ять він зрадив. Навчений торгувати зброєю, він виставив на продаж і дружбу. Він виправдовував себе, казав, що того потребувала справа, кінцевий результат, врешті-решт, на нього тиснули Вашингтон із Ленглі, йому погрожували та відверто шантажували. І якщо йому щастило обманювати інших, з собою він упоратися не міг.

– Собі не набрешеш, – казав Забіяка, натягував ковдру на голову і тремтів від усвідомлення власної нікчемності.

Нечипайло почав їх підозрювати. Останніми днями вони були мовчазливими, уникали його, увесь час пропадали у невідомих йому справах. Коли ж він починав розмову з Іваном, той тільки посміхався і радив не загравати з параноєю.