Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Це досить небезпечна справа, Микито, – казав йому Принцип, проклинаючи себе за те, що був змушений брехати другові.

Вони домовились про спільну зустріч з американцями. Забіяка повідомив Гаруна щодо дати і часу. Принцип перехопив їхню розмову за допомоги супутника. На планування операції у них з Мироном залишалося три дні.

Ірина притулилася до холодної стіни. Її губи тремтіли, а на очах виднілися сльози. Вона вдихнула на повні груди смердюче повітря тюремної камери, подивилася у вікно, де за ґратами виднівся шмат хмурого неба, перехрестилася, подумки сказала: «Я йду до тебе, Андрійку!» і розкусила капсулу з ціаністим калієм, яку під час поцілунку разом зі своєю дружбою та слиною передала їй Марго.

Хоч як намагався дізнатися правди Нечипайло, він був змушений жити в очікуванні. Аж поки не трапилося те, що мало трапитися. Такими вже народилися його друзі, не здатні пробачити зраду, не навчені нехтувати честю, тим паче життям невинної людини.

Марго їхала у броньованому «Мерседесі» та ревла, бо знала, що більше ніколи не побачить подруги. Її авто мчало у напрямку Шереметьєва, де на неї вже чекав чартерний рейс.

Вона була доволі заможною вдовою, бо її чоловік, який загинув під час теракту на Красній площі, носив погони генерала і залишив їй чималий статок.

Раптом вона перестала плакати, перехилилася з заднього сидіння наперед, довго шукала потрібний диск у підлокітнику, а коли знайшла, натиснула кнопку на магнітофоні. Старий диск виїхав геть, вона з люттю жбурнула його у вікно, поставила той, що хотіла, заграли перші акорди, вона веліла водію увімкнути магнітолу на всю гучність, знову впала на розкішний диван заднього сидіння, закурила, випустила перший дим, а коли пішли слова пісні, вона зажмурила очі, почала тремтіти, і сльози вирвалися з самого її серця, бо навіщо, скажіть їй, люди, в біса вашу матір! народжуються красиві жінки, приречені ніколи не знати людського щастя?

І грала та пісня в літаку, коли він висів над Нью-Йорком, а попереду було нове життя, розкішний пентхаус на Манхеттені, маска шику та гламуру, таємничість не звіданої дотепер загадковості, яку може подарувати заможним людям те дивне місто.

А коли вона вже їхала вулицями Нью-Йорка, то не плакала, а дивилися пустими очима у вікно, і сухі її вуста промовляли тільки одне:

– Цвіте терен, цвіте терен…

І цвів той терен, але не для неї та не для Ірини, чия душа летіла на зустріч з її коханим чоловіком, через якого Ясинська втратила своє найбільше багатство – єдине і неповторне життя.

– Ну все, Іване. Ходімо, брате, – сказав Мирон, якось сумно посміхнувся, штурхнув Принципа в плече і першим вийшов із темені старих дерев, де вони стояли за декілька хвилин до виїзду на місце їхньої спільної операції.

Вони сіли кожен у своє авто і їхали різними маршрутами, аби зійтися на одному й тому ж самому місці.

Ресторан, в якому перебували потрібні їм люди, був розташований трохи нижче костелу, у затишку літнього парку. Паркуючи автомобіль, Принцип побачив молодих жінок з їхньою малечею, що гралася у піску, двох старих, які неквапливою ходою йшли парком, а поруч перебирала дрібними лапами їхня такса, трьох студентів, чий крок був швидким та енергійним, а слова – промовистими і впевненими. Він стягнув з себе теніску та джинси, одягнув форму поліціянта, перевірив пістолети – італійський Beretta 92 та австрійський Glock-17 – і став чекати сигналу від Мирона.

Тим часом Мирон ішов зі сторони вулиці Антоновича, колишньої Горького. Полковник котив перед собою дитячу коляску і був схожий на діда, якого рідня відправила на прогулянку з онукою чи онуком. Час від час з коляски було чутно дитячий плач, що його вправно видавав мініатюрний магнітофон, що лежав поміж пелюшок та подушок, які імітували ту неіснуючу дитину.

«Чи не краще спрацювати під снайпера? Два постріли – і їх нема», – казав Принцип.

«Вони повинні знати, хто і чому відправляє їх на той світ. Два постріли – занадто легка смерть для Гаруна з Забіякою», – відповідав на те Мирон, і його друг не міг з ним не погодитися.

«Господи! Зроби так, аби ми влучили в того, в кого маємо влучити, а більш ні в кого», – благав Принцип Бога, а сам боковим зором дивився на літню терасу, де й зібралася вся компанія.

«Вип’ємо за успіх нашої справи!» – запропонував тост Забіяка, і всі підняли свої келихи.

«Наша операція увійде в посібники з історії спецслужб», – сказав начальник американської резидентури у Києві.