Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Ви цинік.

– Я прагматик.

– Ні, ви жорстокий цинік!

– Як забажаєте. Не буду переконувати вас у протилежному.

Гопко закурив і призадумався. Раптом він зрозумів, що шалено хоче жінку, в останній свій раз, аби помирати було не так сумно.

– Мені кортить жінки. Вродливої. О! Ніколи не мав ані азіатки, ні латиноамериканки, ні чорношкірої. Якби якусь з них зараз, то й на смерть буде веселіше йти.

– Взагалі не питання! А хочете трьох одразу?

– Таке можливо?

– У Москві, шановний Миколо Федоровичу, все можливо. За годину будуть вам жінки.

Він набрав когось і дав вказівку.

– Ну що? Вип’ємо? – запитав Зубр Гопка, і вони випили.

– Як ви проведете мене на Красну площу? Там же буде стільки охорони! І де вибухівка? Як її туди взагалі пронести?

– Все скажу вам потім. Не треба зараз про це. Ми ще маємо час.

– Ви – так. Я вже ні.

– Маєте. Ціла ніч попереду, – сказав Зубр, а сам собі думав, чи не передумав Гопко йти на смерть.

Але Гопко не передумав, а тільки стверджувався у правильності власного вибору. Смерть в ім’я батьківщини – гідна смерть. Віддати своє життя, аби жили інші, – це не страшно, бо нащо жити жебраку та каліці, розуміючи, що справедливість – то не про нього, не про його дітей, не про їхню спільну країну? Він не картав себе за свій вибір. Навпаки, десь у глибині своєї порепаної душі він відчував гордість перед самим собою. Йому було не шкода всього того лиха, що трапилося з ним, адже життя закінчувалося перемогою. Його особистою перемогою над власним страхом і диктатором, що вирішив поневолити країну вільних людей.

Така була філософія Миколи Федоровича в останню ніч його життя, що з кожною хвилиною наближалося до свого фіналу, останнього акорду, за яким рветься струна і падає накривка фортепіано.

І не було в цілому світі такої сили, щоби зупинила той страшний хід часу, надавала б Гопку ляпасів та крикнула б: «Схаменись, чоловіче!»

Не існувало вже запобіжного засобу, зашморгу, який можна було б накинути йому на шию і затягти назад у життя, бо він уже перебував на півдорозі до зустрічі з вічністю.

«Ну що, Колька, тепер розумієш, як то бути шахідом?» – глузливо питався він себе і просив Зубра наливати коньяк.

– Я завжди ненавидів терористів. Особливо смертників. Ніколи не думав, що прийде час і я поповню їхні ряди, – сміявся Гопко, і Зубр розумів, що його підопічний сп’янів.

«Мені потрібно, аби він був тверезим», – думав Зубр, а далі картав себе:

«Сам винен! Рибка, ікорка, коньяк… Старий бовдур!»

Гопко ж продовжував говорити.

– Навіть уявити собі не міг, що прийде мить і я, обв’язаний тротилом чи там чим, буду їхати на інвалідному візку Красною площею, та ще й в День Перемоги, аби розірвати на дрібні шматки і себе, і усю ту наволоч. А в мене ж два діди воювали, батькове дитинство в війну минуло, мама за п’ять років після тієї війни народилася… Цікава штука, доля. Ніколи не знаєш, як вона тебе закрутить.

– Ви жалкуєте про свій вибір?

– Я? Ні. Це єдине, що я хочу зробити.

– Тоді навіщо говорити про це?

І тут Гопко зірвався на крик:

– А про що мені ще говорити в останній день життя, як не про смерть?

– Згадуйте кращі моменти…

– Чи були такі взагалі?

– У кожної людини вони завжди є.

– Напевно, я виключення з загальноприйнятих правил.

– Нічого не пригадується? Ані дещиці щастя? Спокою? Радощів? Варто лишень заплющити очі, розслабитися і згадати. Зробіть, як кажу. І вам усе пригадається. А я поки відійду на хвилину, – сказав Зубр, підвівся з-за столу, побачив, як Гопко заплющує очі, та спустився сходами донизу.

Тим часом Микола Федорович намагався згадати. В голову лізли усілякі дрібниці, несуттєві пустощі, неважливі деталі минулого. Коньяк грав з уявою, тіло розслаблялося, і тут він побачив бабцю Варю. Стареньку, зморщену, маленьку та згорблену Варвару Йосипівну, який судилося ростити хлопчика Миколку, коли його батьки зранку до ночі пропадали по роботах та буденних клопотах радянського життя.

Глуха на одне вухо, з катарактою на лівому оці, вона була їхньою сусідкою. Ніхто нічого не знав про її сім’ю. Та й чи була така взагалі, теж залишалося питанням. Вона була нелюдима, як казали сусіди. Але родина Гопків мала на те свою власну думку, допомагаючи Варварі Йосипівні чим могла. Та ж займалася їхнім сином Миколкою, коли ті затримувалися на роботі.

І ось зараз, сидячи в невідомому будинку у Москві, за три кроки до зустрічі з Господом Богом, йому пригадався не батько, не матір, не друзі, не перше кохання, не його діти, а старенька бабця Варя, її тихий голос, ласкава посмішка та запах, що йшов від неї. Він, той неповторний запах, віяв молоком і свіжим хлібом, ароматом незнайомих трав, що росли у далеких степах, розкинутих його матінкою Україною. Гопко глибоко вдихнув повітря прокуреної кімнати і очманів, бо відчував запах не тютюну, а тільки рідної баби Варі, чия могила загубилися на старому цвинтарі під Києвом.