Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

– Навіщо ти мені усе це розповідаєш? – запитав полковника Принцип.

Мирон подивився на Принципа, зітхнув і сказав:

– Кому ж, як не тобі, друже.

І в тій фразі була уся суть їхньої дружби, яку не зрозуміти іншим, не збагнути їхнім колегам, не заперечити навіть тим, хто міг би це зробити.

Вони не були схожі на тих, хто розглядав свою посаду як місце для заробітків, а точніше – корупції. Вони не мали утриманок і силіконових коханок, адже їм не було чим платити тим хвойдам. У них не виникало бажання одягатися в Ерменеджильдо Зеньї чи П’єра Кардена та їздити на «Рендж Ровері» чи «Бентлі», бо могли пересуватися і на своїх двох ногах, якими її нагородив Господь Бог. Вони не жили в палацах, не відпочивали на Лазурному узбережжі Франції, не снідали омарами, не воліли до шику та гламуру. Вони просто гнали на Красну площу одного, аби завести іншу – вродливу, розумну, талановиту і таку безталанну жінку, котрій судилося стати найціннішим агентом українських спецслужб в оточенні президента Росії. І тільки цим вони визначали свій шлях патріотів.

Помирати легко, коли не зважаєш на смерть. А коли готуватися до неї, можна збожеволіти.

Так думав Микола Федорович Гопко в перші дні травня і в останні дні свого життя.

Весна, з її ароматами і барвами, надіями та молодістю, радощами і натхненням, була не для нього. Але він прокидався кожного ранку, вдихав свіже повітря і, коли починала паморочитись голова, розумів, що його роль у тій жорстокій п’єсі буде не останньою.

Ввечері 5 травня Гопко зустрівся з Мироном. Вони мовчали і споглядали захід сонця, яке величезним червоним диском падало за горизонт. Цвіла акація, а у дворі гралися діти. Київ готувався до Дня пам’яті, бо День перемоги святкувала сама лишень Росія.

– Ось і все, – сказав Гопко, порушуючи мовчанку, в яку вони звикли грати при зустрічах. – Завтра в дорогу.

– Ти готовий? – запитав його Мирон і зрозумів, що не ті слова він каже ветерану АТО.

У відповідь Гопко хитнув головою.

– Знаєш, Миколо, ще не пізно все переграти і відмовитись, – сказав Мирон і знову картав себе за те.

– Не можна відмовитись від власної долі. Її не переграєш. Така вже в мене вдача, аби все закінчилося героїзмом.

– Ти і так вже герой. Ти витягував хлопців з-під «Градів», йшов під кулі та не зважав на смерть.

Гопко засміявся. То був страшний сміх людини, котра знає, скільки днів їй залишилося жити.

– Давай тільки не про смерть. Занадто багато я думав про неї останнім часом. Що ж стосується мого героїзму, то скажу тобі лишень одне. Днями я закінчив читати одну книгу. І там є такі слова: «Смерть створює ілюзію героїзму. Каліцтво ж перетворює цю ілюзію на смердючий дим». Отже, у мене не існує іншого виходу, аніж смерть. Я мушу стати героєм. Справжнім героєм, – сказав Микола Федорович і повернувся спиною до Мирона.

Полковник дивився йому в спину і знав, що в Гопка з очей біжать сльози. Він не волів зупиняти ті сльози, бо був безпосередньо причетний до них, звався їхньою причиною, адже, хай би що потім казали, саме він, полковник українських спецслужб Євген Мирон, вів Миколу Гопка на забій.

– Вибач, – сказав Микола Федорович, коли знову зустрівся поглядом з Мироном.

– За що?

– За слабкість.

– Не мели дурниць! Я не зустрічав людини сильнішої, ніж ти.

– Так вже й не зустрічав?

– Фізична сила – ніщо перед силою духу.

– Гаразд, не будемо про це, – сказав Гопко і закурив.

Він курив свою сигарету, і Мирон бачив, що він хоче щось сказати, але ніяк не наважується зробити це. Тоді полковник вирішив йому допомогти.

– Кажи вже! Я зроблю все саме так, як ти скажеш, – звернувся до Гопка Мирон.

Той сплюнув гірку слину прямісінько з балкона на асфальт та почав говорити. І не було в тих словах ні пафосу, ні гордині, ні бажання увійти в історію. Була лише надія, що його життя було не даремним, не марним вештанням світом без мети, а цілеспрямованим шляхом людини честі та гідності, який судилося жити в складну епоху історичних катаклізмів.

– Коли мене не стане, я хочу, аби ти прийшов до моєї дружини і розповів їй усе. Те ж саме ти маєш сказати моїм дітям. Я ніяк не зживуся з думкою, що вони вважають мене негідником, невдахою, безпритульним калікою, що зіпсував їхнє життя. Зробиш це, Женю?

Мирон поклав свою руку на його плече і сказав:

– Це мій обов’язок. Прямий та безпосередній. Можеш не хвилюватися. Я все зроблю.

І тут Гопко мовив:

– Дивна річ, я не відчув спершу жодного болю, коли мені відірвало ногу. Чи відчую я його, коли мене розриватиме на дрібненькі шматки?