Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Вона так і зробила. А назавтра мав бути парад, кульмінація операції, яка тривала довгих чотири роки, що тягнулися, наче десятиліття, а пролетіли, як один день.

Вже давно було поховане тіло Андрія, в сирих могилах лежали вороги з ДНР та ЛНР, були забуті імена випадкових людей Криму, яких трагічна історія враз викинула на поверхню, аби згодом українська рука назавжди увігнала їх у пекло. Група української помсти перевершила першочерговий список осіб, бо з року в рік зрадників та вбивць їхнього народу ставало дедалі більше і хтось мав платити за кров українців та сльози їхніх матерів. Загальновідомо, що злочин, котрий залишається без кари, породжує новий злочин, а той, в свою чергу, ще один. Вони не могли цього допустити, бо їм було небайдуже, що станеться з їхньою країною, з людьми, майбутнім дітей, яким було написано жити вже після тієї несправедливої, цинічної війни. Вони прагнули зупинити ворога, що прийшов на їхні землі, не питаючи на те дозволу, не маючи на те жодного права. Вони і зупиняли його як могли, як їх тому вчили і як вони те розуміли. Вона теж була серед них, належала до групи обраних, про яку не знав широкий загал, та й вони не потребували слави. Лишень страх в очах їхніх ворогів та мертві тіла терористів були найкращою винагородою за скромну працю українських людей, що не бажали коритися Росії та її бездушній, імперській волі.

Ірина продовжує лежати, думати про своїх українців, про свою роль у тій грі, про долю, яка вже не могла бути щасливою. Її тіло розслаблене, мрії забуті, ціль – чітка та конкретна. Вона перевертається на живіт, кладе руки під голову і засинає.

На ранок її чекали парад і невідомість, з якої їй вже ніколи не повернутися.

Квітневий дощ застав його в дорозі. Принцип зменшив швидкість авта, вглядаючись у мокрий асфальт розбитої української траси. Рясний, нахабний, безжалісний дощ бив своїми краплями у скло машини, змушуючи Івана концентруватися на дорозі і думати лишень про неї.

То була марна справа, адже до московського параду залишалося десять днів. Що ближче вони підходили до Кремля, то дужче билося серце Івана, а на вустах з’являлося одне тільки прохання до Бога, аби їм поталанило.

Ірина увійшла в оточення президента Росії. Мирон виконав свою роботу з Гопком і тепер проводив з ним усі дні. Забіяка та Гарун контролювали Ірину та прохід ветерана на Красну площу. Нечипайло займався залишками їхньої ліквідаційної групи. І тільки він – капітан Принцип не міг вгамувати емоції, сісти в крісло, взяти келих пива і спокійно чекати вінця операції «Ворог».

Іван нервував. Він боявся зізнатися навіть самому собі, як сильно кохає Ірину, як жадає її тіла, як згадує їхню шалену італійську зустріч, після якої їм обом доля залишали самі тільки спогади, перекреслюючи шанс на спільне життя. Принцип плекав надії, що колись вони, все ж таки, будуть разом, можливо, вона навіть стане матір’ю його дітей, і він приведе її за руку в їхній власний будинок, де будуть затишок, спокій та щастя. Він не хотів вірити, що все то маячня, дурня, адже ніколи їм не бути разом, ніколи не ростити тих дітей, не жити у тому будинку, не ділити одну на двох долю. Вони були різні. Від самого початку. З того старого київського двору, де колись усі вони зустрілися, аби йти тернистими дорогами невдячної країни, проклинати її, щоби на ранок прокидатися та знову битися за її волю.

Дощ дужчав, і Принцип зайняв праву сторону дороги. До Києва залишалось близько 90 кілометрів, він уже минув Коростишів, але чомусь йому не хотілося повертатися до столиці. На нього там ніхто не чекав, окрім роботи, яка теж його не чекала, а просто була. Завжди і всюди, хоч би куди він їхав, ішов, тікав від неї, вона знаходила його, мовчки стояла перед ним, брала за руку і вела у небезпеку.

«Господи! Чому я не обрав професію вчителя чи науковця? Я ж мав до цього хист. Були зачатки інтелекту, крихти педагогічних вмінь…

Чому мене затягнуло в це лайно, болото, з якого не існує вороття, якому не видно ні кінця ні краю, з яким я приречений вештатися світом усе моє подальше життя?» – думав Іван Принцип, а дощ бив і бив у лобове скло, поливав теплу землю та сірий асфальт, що тягнувся довгою смугою до самого Києва.

В той день він зрозумів, що дуже втомився. Принцип лаяв себе за це, картав за слабкість, але він теж був людиною – недосконалою, з недоступним для інших внутрішнім світом, емоціями, хвилюваннями і тугами, що їх він чавив у собі, але завжди наставав момент, коли вони лізли з нього. Він знав, що той момент мине і він знову буде собою – сильним, сконцентрованим, з холодною головою і палким серцем. Але на той момент, на трасі між Житомиром та Києвом, він відчував себе сивим дідуганом, що вештався кардіологіями з одним лишень бажанням померти вдома, а не в лікарні.