Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Виступи, перельоти, зустрічі, фуршети, оди на честь президента, ікони з його образом, молебні, поклоніння йому, жертви заради нього – відтепер усе це стало її життям. Вона вже не належала собі, бо була частиною системи, бездушного, жорстокого механізму, який від самого початку свого існування був приречений на самознищення.

Іноді їй кортіло кинути усе та втекти, аби вже ніколи не бачити Росії, не чути луни її злочинів, тим паче, не прославляти їх. Вона втомилася жити у задзеркаллі, у світі цинічних ілюзій неіснуючої величі, минулих перемог, зрад і замовчаних поразок. Ірині хотілося на волю, аби увібрати в себе усю свободу вільних країн, де живуть такі самі вільні люди, які розуміють, що з’являються у цьому світі тільки один раз і варто насолоджуватися буттям, варто жити, а не існувати, варто радіти, а не плакати, варто бути, а не гинути під колесами державної машини, що змітає усіх на своєму неправедному шляху.

За Новосибірськом йшли Томськ, Кемерово, Красноярськ, Братськ, Іркутськ, далі вони летіли до Хабаровського краю та Якутії, відвідували Магадан і поверталися до Москви. Вона жила Кремлем, його турботами, поволі ставала його частиною.

Коли прийшов квітень, а в повітрі залунала справжня весна, президент підвівся з крісла, пройшов кабінетом і сказав:

– Я хочу, аби цього року ми також привітали ветеранів Новоросії. Вони заслуговують на це. Організуйте їхню групу на парад.

Вона дивилися на керівника ФСБ, міністра оборони і бачила тільки роздратований погляд втомлених людей. Вони ховали від нього свої очі, бо не хотіли, аби він бачив незадоволення таким його рішенням.

За роки, що минули від того дня, коли він напав на Україну, ветерани ДНР та ЛНР стали справжньою проблемою для Росії. Українська армія навчилася воювати і множила кількість убитих сепаратистів. Та він не зважав на вбитих, як і на скалічених, які тисячами розбрідалися байдужою до них Росією. Проте саме ті скалічені становили проблему для його оточення, бо офіційно вони ніде не значилися, а значить, були ніким, існуючи в реальному світі. Їх можна було заперечувати, але не зважати на них не могли, адже своїми одноногими та однорукими тілами ті люди нагадували владі, що в Донбасі триває війна, хоча наразі й заморожена. Вони розповзалися Росією, наче метастази, з якими марно боротися і від яких уже нічого не врятує. Такою була імперська дійсність суверенної демократії, за яку гинули люди.

– Ірино, – звернувся президент до Ясинської. – Займіться інформаційним супроводом озвученої мною тези. Увесь світ має знати, що Російська Федерація завжди пам’ятає своїх солдат.

У відповідь вона лишень хитнула головою, стримуючи сміх та обурення, що народжувалися в ній.

«А ти, покидьку, навіть гірший, ніж можна собі уявити. Ти – майстер цинізму. Його найкращий та найвдячніший виродок», – думала вона, коли їхала в державному «Мерседесі», аби виконувати завдання того, кого називала покидьком та виродком.

Крутилася інформаційна машина, народжувалися нові меседжі та смисли, виникала картинка любові держави до воїнів ДНР/ЛНР, у голови громадян Росії, наче цвяхи у дерево, входив образ великого правителя, який ніколи не скривдить своїх солдат, доброго та щедрого опікуна своїх дурних, проте таких вірних дітей.

Ясинська конструювала іншу реальність, інформаційні сигнали покривали 1/6 суходолу планети Земля, пролітали над Європою та США, транслювалися на теренах розбитого Донбасу, стукалися у двері Азії та Близького Сходу. Вони були повсюди, де це можливо, адже на їхнє життя Кремль витрачав значно більші суми, аніж на життя своїх громадян.

Практично увесь квітень та початок травня світ слухав чергову маячню про велич Росії, непереможність її збройних сил, честь і гідність російського солдата, який стоїть за спинами дітей та жінок, у такий спосіб захищаючись від своїх ворогів. Майоріли прапори, летіли винищувачі, їхали громіздкі танки та ракетні установки, а в усіх на вустах вкотре були слова про російську ядерну зброю, яка вже нікого не бентежила, викликаючи тільки сумний сміх і сарказм у тих, хто справді розумівся на арміях та їхній могутності.

Коли ж вона зрозуміла, що до параду залишається три дні, перед нею пронісся увесь той шлях, який вона здолала від італійської «Розкоші диявола» до російського Кремля.

Її розривало від щастя, яке вона не могла розділити з людьми. Водночас їй було дуже сумно, адже після 9 травня в неї мало початися зовсім інше життя, якого вона ще не знала. Ясинська мала стати найбільш цінним агентом у стані ворога, якому той ворог буде довіряти, до якого прислухатиметься, з яким буде радитися й проводити дні та ночі.