Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Біда сталася навесні 1991 року. Він запив і забув про зустріч із важливим агентом, а коли згадав, то, поспішаючи, намагався вийти на зв’язок з агентом відкритими каналами, чим скоротив шлях останнього до в’язниці. Скандал тоді спромоглися владнати, але Матвій міг забути про подальшу службу в органах державної безпеки. Проти нього навіть відкрили кримінальну справу, але трапився серпень, ГКЧП і його справа загубилася у хаосі розпаду радянської імперії.

Опинившись у Москві, Романов зрозумів, що звичний для нього світ розсипався. Не стало ідеалів, зникли цінності, прийшли розпуста і невиправдана жорстокість. Люди перетворились на злих істот, ладних убивати одне одного за долари, яких ніяк не могло вистачити на всіх. Починалися буремні дев’яності, і він був змушений прилаштовуватися до нових умов, жити за новими законами, вірити в зовсім інші ідеали. І це було не просто.

Спершу потрібно було визначатися з роботою.

Матвій розумів, що нелегальна розвідка назавжди зачинила для нього свої двері. Вона не пробачала помилок, тим паче дурних помилок, властивих нервовій жінці або ж неврівноваженому молодику, але аж ніяк не офіцеру спецслужб могутньої країни. Потрібно було щось робити та заробляти собі на життя.

В ту саму мить, коли закінчувався неймовірний 1991 рік, Романов згадав, що знає мови. На цьому вирішив і грати.

У перші роки дикого капіталізму, що розквітав на уламках комуністичної імперії, як гриби після рясного дощу повиростали різного роду та спрямування комерційні установи. І багатьом з них були потрібні перекладачі – люди, що досконально володіють мовами інших країн. Романов був саме таким.

Новим представникам такого ж нового класу на пострадянському просторі, яких породжувала ілюзія ліберальної демократії, було байдуже до минулого людей. Вони ввесь час дивились у майбутнє, розуміючи, що тільки веселе теперішнє відкриває їм манливу дорогу уперед.

Романова узяли до однієї експортної компанії, яка потребувала відкриття нових рахунків у милих, непримітних, старих, потужних банках Західної Європи. Матвій мав перекласти тільки певні документи, але він ризикнув і сказав директору, що міг би організувати та реалізувати увесь процес.

– Тобто, увесь? – директор дивився на нього здивовано, з відвертою насторогою.

– Від початку і до самого кінця. «Під ключ», як-то кажуть.

– Ви думаєте, що я вам довірю свої гроші? – дратівливо запитав директор.

– Я не потребую ваших грошей. Це вам потрібні мої знання та вміння.

Сказавши це, Романов сів навпроти директора і розповів йому свою історію. Той довго його слухав, не перебивав, а далі мовив:

– Ви справді знаєте Західну Європу?

– Знаю.

– І зможете зберегти таємницю?

– Як усі таємниці мого життя.

– Чому я повинен вам вірити?

– Ми тому і домовляємось, що винен вам тут я. У скрутну хвилину ви дали мені роботу. Я звик бути вдячним.

– Чи, може, не любите бути винним?

Романов підвів очі, і з того погляду директор зрозумів, що мав рацію.

– Гаразд, – сказав він. – Я довіряю вам реалізацію цієї справи. Але пам’ятайте, що ми будемо пильно слідкувати за вами.

У нього все вийшло, тож директор був задоволений. Він запропонував Матвію нову посаду – помічника з особливих доручень, і Романов уже приступив до виконання своїх обов’язків, але не переставав відчувати, що не отримує насолоди від життя, внутрішнього задоволення тією справою, яку робить. Крім того, душу шкрябало фіаско з бельгійським агентом. Він підвів державу, підвів свій народ, якому, власне кажучи, було байдуже до того випадку, але Романов думав інакше. Тому перша чеченська кампанія стала для нього спасінням, шансом на реабілітацію, новою метою життя, затаврованого трагедіями від самого його початку.

І тут він себе знайшов. Романов змивав «власну ганьбу», як він то тлумачив, кров’ю чеченських чоловіків та жінок, не цурався вбивати старих і дітей, за що Росія вішала на його груди ордена та медалі.

За першою чеченською кампанією слідувала друга, а далі були Норд-Ост, Беслан, Нальчик. Романов їхав туди, куди його посилали, і запам’ятовувався професіоналізмом, жорстокістю та своїм спокоєм. Він убивав без жодних емоцій, ухвалював рішення, наче лускав насіння, йшов у саме пекло, не зважаючи на наслідки. Керівництву такі подобалися, адже вони були основою режиму, її сталевим фундаментом, що його неможливо зрушити з місця.

Згодом він отримав квартиру в Москві, мав гроші та коханок, але так ніколи не одружився, бо сказав собі, що на ньому його рід і закінчиться. Матвій вірив у долю, і вона казала йому про свою злість на його рідних, яких забрала люта смерть.