Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Тим часом дзвінок продовжував грати свою мелодію. Неквапливим кроком Ірина прямувала до дверей. З екрану домофона на неї дивився статний чоловік у чорному пальті, з коротким, русявим волоссям та зосередженим поглядом. Руки його були вільні.

«Охоронець або кур’єр», – збагнула Ясинська і зняла слухавку домофона.

– Я вас слухаю, – сказала вона.

– Мені потрібна пані Ясинська. Ірина Ясинська, – мовив чоловік.

– Наразі ви з нею і розмовляєте.

– У мене для вас конверт, – з внутрішньої кишені пальта він витягнув білий конверт.

– Від кого? – спиталася Ірина.

– Конфіденційна інформація.

– А ви не боїтесь, що я вам просто не відчиню?

– В такому разі я буду змушений залишити конверт у вас під дверима.

– Не варто, – сказала вона і натиснула кнопку домофона.

Відчинивши двері, вона посміхнулася чоловікові та взяла конверт.

– З наступаючим вас, паняночко! – сказав він і зник, наче його ніколи і не було.

Вона ж пройшла назад до квартири, зупинилась посеред світлої та просторої вітальні й відкрила конверт. Там була листівка.

Прочитавши її, вона збентежилась, але хутко опанувала себе. Тепер вона знала, де святкуватиме Новий рік. Ірина сіла у крісло, закурила і заплющила очі.

«Невже я це зробила?» – спитала вона себе.

– Мабуть, – сказала вона вголос і випустила дим.

То було запрошення на Новий рік. Запрошували тільки її. Вечірка у досить вузькому колі. Виключно найбільш гідні. Кістяк. Близьке коло. А в кінці тексту були підпис, ім’я та посада того, хто запрошував.

Ним був президент Російської Федерації.

Після майже чотирьох років кропіткої роботи, шаленої нервової напруги, подвійного життя, небезпеки, яка чатувала на неї за кожним новим поворотом, зростаючої параної, з якою вона воювала щодня, українка Ірина Ясинська отримала запрошення стати частиною тих, кого в Росії вважали недоторканними. Вона була ладна кричати від задоволення, верещати від усвідомлення того, що їй пофортунило обдурити жорстоку та бездушну систему російської влади, але вона сиділа у кріслі, курила і тихо плакала, бо замість крику радощів її душу наповнювали гіркі сльози. Ірина не стримувала їх, адже мала повне право плакати. Їй було байдуже до макіяжу, що розтікався темними струмками по її вродливому обличчю. Вона не зважала на телефон, який розривали вечірні дзвінки, не звертала уваги на пожежу, яку транслювали по телевізору. Їй навіть було байдуже, що під час тієї пожежі, а горів один із заводів під Москвою, загинули невинні люди. Від того самого моменту, коли в далекій Італії Принцип повідомив їй про смерть Андрія, і до хвилини, коли кур’єр приніс їй запрошення за підписом президента Росії, вона зрозуміла одну просту істину – усіх не обігріти, усім не допомогти, не змінити і не покращити. Жити треба так, аби менше піклуватися про чужих, бо коли дійде черга до тебе, ніхто з них і не згадає твого ім’я.

Добро – то була остання ілюзія затятих романтиків, яким не залишалося місця в очманілій від крові та власної неповноцінності Росії. Що ж стосувалося Ясинської, то вона давно вже перестала бути романтичною, бо її жіноче горе, набутий професійний цинізм і життєвий досвід перетворювали Ірину на вбивчу зброю, яка поступово досягала поставленої мети.

Його батько був чоловіком мовчазливим, прагматичним та недружнім стосовно до інших. Так само він ставився і до власних дітей, яких у нього було троє. Його дитячі спогади завжди впирались у стусани і тяжкий подих батька, яким той заміняв настанови та повчальні слова своїм дітям.

Змалку Матвій Романов ненавидів батька навіть більше, аніж усіх антигероїв радянської епохи. Іноді йому справді хотілося його вбити, аби вже ніколи не бачити, не чути того страшного хрипіння, яке батько видавав за повчальні та змістовні монологи. Коли ж емоції вщухали, Матвій розумів, що окрім батька в нього не залишилося ані душі на цьому божевільному світі.

Мати Матвія померла, давши життя молодшій сестрі. Він не пам’ятав її, бо був занадто малим, аби свідомо сприймати навколишню дійсність. За три роки по смерті матері від пухлини мозку відійшла у кращий зі світів і старша сестра. Вони зосталися втрьох – мовчазливий батько, нещасливий син та залякана донька, якій йшов четвертий рік.

Смуга трагедій не полишила його сім’ї і після смерті старшої сестри. Коли Матвій вирішив пов’язати свою долю зі службою в органах державної безпеки, його сестричку збив п’яний молодик, якого так і не знайшли. Та й, скоріш за все, ніхто його і не шукав. Ходили чутки, що той виродок належав до сім’ї одного з московських партійних босів і тому справу вирішили просто зам’яти, забути про вкрадене життя невинної дитини, наче його ніколи й не було. І саме тоді Матвій зрозумів, що не заспокоїться, аж поки не знайде вбивцю сестри.