Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

«Хлопчики мої… ви все прорахували правильно. Спланували ідеальну операцію, яка ще увійде в підручники з тактики та стратегії спецслужб. Ви – найкращі, бо безкорисні та щирі», – думала вона про українців, які чотири роки поспіль навчали її бути іншою, не схожою на тих жінок, що живуть своїми звичними, такими милими й спокійними турботами.

«Ви упіймали мене на моєму горі, знаючи, що я не зможу вам відмовити, не зможу жити без помсти за мого Андрійчика, не буду вільно дихати, поки та гнида ходить по цій грішній землі.

Ви знаєте мене краще, аніж я сама. Принцип…мій Ваня Принцип. Я знаю, любий, як було тобі боляче, коли ти плакав і спонукав мене до дії. Бачить Бог, і я це знаю напевне, що ти не хотів цього робити, можливо, навіть сперечався зі своїм тепер уже мертвим генералом, Мироном і Нечипайлом, але ти полетів до Італії, назвався де Хампією і зробив те, що мав зробити. Ти не мав іншого вибору. Ні! Ти його мав! Мав, курво, але ти не зміг би тоді жити, перетворився би на розчавленого слимака, що вештається вулицями своєї країни з одним лишень усвідомленням власної безпорадності та кволості.

А я? Чи змогла би жити я сама, якби знала, що Андрія вбили лишень через те, що він йшов захищати свою батьківщину? Його смерть – то точка неповернення для усіх нас, знак долі, який переслідуватиме аж до самої смерті. І немає жодного значення, що чекає нас попереду, бо тільки помста є тим дороговказом, якому усі ми будемо слідувати, аж поки не досягнемо нашого власного розуміння справедливості».

Вона часто говорила сама з собою, бо ні з ким не могла розділити свої думки, переживання, відчаї та страхи. Самотня жінка у жорстокому місті, Ірина вже й не знала, як то жити інакше, коли зранку в твоє ліжко стрибають малі діти, і щодня ти чуєш їхній щирий сміх, а твій чоловік дарує цілунок, йдучи на роботу, і лагідно обіймає тебе, коли повертається додому.

Ірина не знала того щастя, не жила ним ніколи, бо її гірка зірка сяяла на небі зовсім для інших справ, аніж ті, якими займалися прості люди.

Теплий московський вечір. Восьме травня. Вона стоїть на терасі своїх апартаментів, курить тонку сигарету і струшує попіл на голови перехожих. В її очах не видно ані страху, ані жалю, ні розкаяння. Світло падає на її вродливе обличчя, і вона відвертається від вулиці. Перед нею лишень відчинені двері і тиша її спальні. Ірина вчавлює недопалок у попільничку, переступає поріг кімнати і падає на своє ліжко. Вона заплющує очі і глибоко вдихає повітря.

«Ось це і сталося. Ти змогла, і він тобі повірив», – звертається подумки Ясинська сама до себе.

Їй ще не віриться. Складно збагнути те, що трапилося вчора, коли вона залишилася наодинці з президентом Росії. Вона згадує, як підійшла до нього, як грайливо тремтіли її руки та голос, як вона сказала йому про замах, який готують вороги.

– Просто повірте мені, – сказала вона йому і витримала його тяжкий, суворий погляд.

– Чому я маю тобі вірити? – спитав він її, прищуливши свої нечесні очі.

– Не знаю. Мабуть, мені не байдуже, що буде з вами надалі. Вони хочуть вас убити. Засилають фанатика-інваліда, обв’язаного тротиловими вибухівками просто на Красну площу. Смертник буде грати роль ветерана ДНР. Його проведуть без жодних перешкод. Ворог уже близько, і він прагне вашої смерті, пане президенте.

Він нічого не сказав на те. Пройшов кабінетом, сів у своє президентське крісло, підняв слухавку одного з телефонів спецзв’язку і промовив до когось, кого вона не могла бачити в ту мить:

– Готуйте наказ про звільнення голови Адміністрації Президента. Новим головою відсьогодні стає Ірина Максимівна Ясинська.

Таким чином він виражав їй свою довіру. Можливо, знову перевіряв її, але то вже не мало жодного значення, адже тепер її життя буде ще в більшій небезпеці, бо усі ті хтиві та сильні чоловіки з його найближчого оточення ніколи вже не пробачать Ясинській її нової посади. В Росії не любили жінок при владі. Тим паче жінок розумних, вродливих, кмітливих і спритних. Таких знищували, аби вони не стояли на шляху казнокрадів.

Так вона стала главою Адміністрації Президента РФ. Вона розповіла йому про свої канали в СБУ, про друга дитинства Принципа, про кохання до Андрія, мертвого генерала Бульдога, жорстокого Мирона і добряка Нечипайла.

«Кажи про нас усе, що знаєш. Розповідай йому правду. Після того, як ти здаси нашу людину, в тебе не залишиться іншого виходу. Він має отримати достовірну інформацію, аби ти стала найближчою особою, найнадійнішою жінкою, яка з часом і вб’є його», – казав їй Принцип, дивлячись повз неї, аби вона не бачила страху в його навіки закоханих у неї очах.