Сергій Постоловський - Ворог, або Гнів Божий

Він розплющив очі, випив ще коньяку і прихилився головою до крісла.

«Що ж. Тепер і помирати не страшно», – звернувся Микола Федорович до самого себе, після чого заснув, забувши і про нового знайомця, і про тих шльондр, що вже були на під’їзді до нього.

Його розбудив поштовх у плече. Гопко розплющив очі та побачив свого нового знайомця.

– Котра година? – запитав Микола Федорович.

– Пів на п’яту ранку. Потрібно прокидатися.

– Я довго спав?

– Достатньо, аби виконати те, що надумали. Візьміть рушник. Ванна і туалет – ось ті двері, – вказав Зубр на двері по праву руку від нього.

Він допоміг Гопку підвестися, і той пошкандибав до ванної. Тим часом Зубр поклав на диван нову форму з символікою воїна ДНР та медалями і підійшов до коробки, де лежав протез.

Узявши його до рук, став ретельно вивчати того протеза. Не помітивши ані натяку на тротил, він згадав слова постачальника цього дива нових технологій, що містило в собі вбивчу силу, ладну рознести п’ятиповерховий будинок разом з усіма його мешканцями.

«Жоден металошукач, ніяка рамка не виявить вибухівки», – казав постачальник. «Усього 70 грамів ваги, тонкими нитками вшиті у сплави металу, ефект, наче у ядерної бомби. CL-20 [1] CL-20 – гексанітрогексаазаізовюрцитан, поліциклічний нітрамін, потужна вибухова речовина. Один кілограм цієї речовини спричиняє руйнування, для яких потрібно 20 кілограмів тротилу. і ще деякі мої ноу-хау. Не хвилюйтеся про якість. За це відповідаю перед вами своєю непутящою головою».

Протез виготовляли спеціально під Гопка. Дотрималися усіх розмірів та пропорцій, підібрали легкі сплави металів, що з вибухом розлетяться у різні сторони, наче цвяхи.

Момент вибуху контролював Зубр. У потрібну хвилину, коли у квадраті залишатимуться виключно ветерани ДНР, охорона, військовики та їхнє керівництво, він мав натиснути на кнопку пульту, величиною з ґудзик, який одразу підлягав знищенню. І якщо українці бажали смерті ворогу, то росіяни в особі Зубра мали за мету вчинити паніку та укріпити недовіру в оточенні президента, аби змістити одних, щоби інші стали на крок ближчими до кремлівського правителя. Політика нового часу не знала сантиментів. Вона, як і в минулі роки, в далекі століття, в давно забуті дні бачила саму лише ціль.

Кожен грав свою гру, визначаючи ролі, присягаючи конспірації та стриманості у своїх словах, адже тільки це давало шанс на мінімальний успіх.

Гопко вийшов з ванної та подивився на Зубра. Той показав рукою на форму, тримаючи в іншій своїй руці протез.

– Ваш новий протез та одяг. У нас мало часу. Потрібно їхати, – сказав офіцер, якому кортіло посісти місце керівника ФСБ Росії.

Теракт на Красній площі не міг не мати наслідків. Скандал обіцяв бути грандіозним. Відповідь – миттєвою. На це і розрахував Зубр, який планував та реалізовував таємну операцію, що тривала вже четвертий рік поспіль.

Форма була під стать йому. Він подивився у дзеркало, закліпав очима, а потім засміявся.

– Ніколи не думав, що помирати доведеться у військовій формі ворога. Та ще й з медалями армії, якої не існує і яку ніхто й ніколи не визнає. Цікава річ життя. Кіно так не покаже, у книжці не прочитаєш, як воно закрутить.

– Іронія долі.

– Чи її останній злий оскал?

– Скорше друге, – сказав Зубр і, вони спустилися сходами та вийшли на подвір’я.

Авто вже чекало на них. За кермом сидів незнайомець. Він не обернувся, коли Зубр і Гопко сіли позаду нього, а тільки-но завів свою «Волгу», увімкнув першу передачу і повільно виїхав на дорогу, аби влитись у наростаючий потік московських автівок.

Матвій Романов, а за кермом був саме він, вкотре вибудовував у своїй голові загальну картину того дня. Конструював майбутнє, яке мав принести на Красну площу, аби назавжди змінити хід російської історії.

Романов, як і Гопко, щиро вірив, що задачею останнього є саме той, через якого все і почалося. Принципові люди, які зналися з честю, вони йшли своїми стежками, аби одного дня зійтися на спільній дорозі, з якої один потрапить у вічність, а інший до в’язниці. І якщо Гопко усвідомлював свою долю, то другий ще вірив, що йому пощастить її переграти.

Коли минули Сєрпуховську площу, Романов збавив швидкість і згодом зупинився. Зубр повернувся до Гопка і сказав:

– Тепер ви їдете тільки з моїм приятелем.

Він вже відчинив двері, аби вийти, але щось змусило його знову обернутися до смертника.

– Усе то не дарма, Миколо Федоровичу! Ой, як не дарма! Історія ще оцінить ваш вчинок. Знайте це напевне.