Євген Є - Мільйон на рулетці

Ресторан не був зачинений, але він відпочивав.

Та встигнувши відсвяткувати шість великих виграшів і повечерявши тут кілька разів, я зумів прихилити до себе всіх офіціантів, отож, побачивши мене, вони відразу продерли очі і кинулись обслуговувати мене всією нічною зміною, тобто втрьох:

— Кави, — сказав я і сів за стіл.

Мені принесли попільничку і подали меню десертів.

— Кави. Міцної. Без цукру. Гарячої. Три великі порції.

І не встигли офіціанти рушити до кухні, як у дверях напівтемного ресторану з’явився Мишко.

З червоними очима, настовбурченим їжачком світлого волосся, у футболці закоченій по саму шию, з порожньою кобурою, він похитнувся на порозі, нарешті, побачив мене і вигукнув:

— О, — і рушив до мене.

— Що робиш? — запитав у мене Мишко, сідаючи навпроти.

— П’ю каву.

— А я — пиво. Офіціанте, пива.

Я глипнув поверх Мишкового плеча на компанію, яка зайшла в ресторан, і мовив:

— Краще кави.

— Чому? — запитав Мишко і, глянувши позад себе, побачив горил із «Золотого Дракона», які прямували до нас.

Навіть п’яним я не міг не впізнати людей, які допомогли мені позбутися усього, що я мав.

— Закусити і випити? — запитав Мишко, коли вони підійшли ближче. — Перекус після повного трудового дня?

— Ей, ви, — мовив старший з них, зупиняючись поруч. — Вам же було сказано: «пошвидше з міста». Чи ви, може, хочете, щоб ми вас, баранів, провчили?

— Ні, — сказав я, — ми тільки по чашці кави і їдемо.

Їх було п’ятеро. За іншої ситуації я б улаштував стрілянину, а потому затіяв позов для вирішення питання, хто з нас «баран». Але п’яний Мишко, у якого разом із будинком забрали його пістолет, був поганим адвокатом, тому я тільки посміхнувся.

— Яку каву? — скривившись, запитав здоровань.

— Чорну і міцну, — сказав я, — без неї ми не зможемо рухатися. Доїдемо хіба що до найближчого стовпа чи дерева.

Він глянув на нас і зрозумів, що я маю слушність..

Отож каву ми пили в оточенні п’яти золотодраконівських бойовиків. Вони сиділи і мовчки чекали, а ми пили чашку за чашкою.

Полегшало. Оп’яніння минуло. Але натомість почало мучити гнітюче прозріння.

Вийшовши з ресторану, ми рушили до ліфта, але один із громил зупинив нас.

— Сходами. Тут усього один поверх.

— У номер, — заперечив Мишко, — речі забрати.

— Які речі? — огризнувся громило. — У машину і геть звідси. Не зрозумів?

— Чому ж ні, — мовив Мишко.

І ми пішли до машини.

Сіли, я закурив, а Мишко запитав:

— Куди поїдемо?

— Кат його зна, — сказав я. — Кудою тут ближче до окружної?

— Тудою.

— Тоді поїхали.

Темно-синя машина з бойовиками із «Золотого Дракона» рушила слідом за нами.

До речі, про охоронців, утім, і про красенів-директорів чотирьох казино.

Звичайно, Володимир Аренський із «Золотого Дракона» не був організатором цієї затії. Важко уявити, що хтось міг передбачити, з якого казино ми почнемо гру в місті і в якому закінчимо. Просто директори вирішили дочекатися, коли ми обіграємо їхні казино, а потому в останній грі відібрати в нас усе до копійки.

Однак був ряд питань, на які я не міг відповісти. Наприклад: чому, маючи усі без винятку можливості знищити нас, вони просто забрали в нас гроші і вислали з міста?

Лінь? Ситість? Поблажливість, що з’явилася з віком?

Я не вірив ні в перше, ні в друге, ні в третє.

Усю ніч я ламав над цим голову і знайшов тільки одне пояснення — чиясь умова:

— Я допоможу вам позбутися їх, але за умови, що вони залишаться живими.

Це було настільки очевидно, що я навіть не став шукати інших пояснень. Як і не розміркував над тим, хто зрадив усіх нас. Занадто вже всі ми підходили на роль зрадника.

Сашко, який утомився задовольнятися найменшою часткою і спокусився величезною купою грошей, що йому запропонували за нас.

Костя, якому могли погрожувати минулим, зокрема скоєними ним злочинами, що підлягали закону «за давністю терміну».

Мишко…

Ігорович…

Я міг придумати все, що завгодно, і все це могло бути правдою. Як і те, що хлопців міг підставити і я, бо втомився від гри настільки, що сказав сам собі «досить» і вирішив заробити одним махом на «пенсію» і гарантований спокій на ній, зрадивши всіх інших.

Добре. Я все забув, а тому мені було байдуже, як бійці з «Дракона» чи з «Пароплава» стежили за нами, як вичисляли наші рахунки і нерухомість, як домовлялися між собою директори, і хто зрадив нас.