Євген Є - Мільйон на рулетці

І це було нам тільки на руку.

Якщо який-небудь менеджер із продажу шин або продавець мороженої кільки на стихійному ринку вважають, що найчастіше звільняють людей саме їхньої спеціальності, то вони помиляються, тому що найчастіше втрачають роботу саме круп’є.

Люди, які бачать перед собою величезні купи грошей, що здебільшого не піддаються жодному контролю, рідко можуть устояти перед спокусою, щоб не поцупити собі кілька купюр. Але на відміну від охоронців (теж професія з постійним ризиком звільнення, причому навіть більшим, ніж у круп’є), які можуть украсти гроші з каси або з якого-небудь улаштованого в потайних коридорах казино сховища, круп’є мають справу тільки з фішками, а тому вони змушені вигадувати різні способи, щоб поміняти їх на гроші.

Більшість круп’є просто крадуть фішки, але це небезпечно, тому що будь-якої миті розпорядників гри можуть обшукати, а потому їм доведеться усе життя ходити з простреленими колінами. Тому найчастіше круп’є, які вирішили обдурити казино, працюють з напарниками. Скажімо, який-небудь «напарник» приходить під виглядом гравця казино і сідає за стіл, за яким працює його круп’є. Якщо в столі є педалі, то «напарник» виграє легко і просто, якщо ні, то круп’є допомагає йому яким-небудь іншим способом, наприклад, «грою в стаканчик». Шахрай замовляє собі келих з кока-колою чи червоним вином і ставить його неподалік від круп’є, а той кидає в нього фішки найбільшої номінальної вартості, тож підручному тільки й залишається, що непомітно витягти їх із келиха і поміняти на гроші.

Перелічувати всі способи шахрайства подібних пар надто довго. Тому повірте на слово, що всі вони ефективні тією чи іншою мірою, і саме тому, щоб не допустити їх, власники казино міняють круп’є за своїми столами. При цьому виникає проблема: брати досвідченого круп’є — означає змиритися з тим, що з тобою працюватиме людина, яка знає мільйон способів шахрайства. Тому при кожному більш-менш великому казино існує постійна школа кидачів кістяних кульок і тасувальників карт, закінчивши яку молодий хлопець чи дівчина працюють місяць-другий круп’є, а як тільки вони починають хоч щось розуміти в грі, їх звільняють.

Щоправда, безробіття не загрожує тим, хто вміє з першої спроби закинути кульку в потрібне гніздо рулетки, що крутиться, і перетасувати вісім колод тільки-но розпечатаних карт так, щоб при першій же роздачі випало п’ять із шістнадцяти джокерів.

До речі, знаєте як з’явилося слово «круп’є»?

Уявіть собі двох чоловіків, які їдуть на одному коні. Один сидить у сідлі спереду і тримає в руках повід, а інший — позаду, він просто їде. От він і є «круп’є». Ніби ні до чого не причетна людина, яка просто теревенить біля столу та ще видає фішки тим, хто виграв.

Знаючи, що вміють справжні (читати як написане з великої букви з трьома знаками оклику наприкінці) круп’є, смисл, зашифрований у назві їхньої професії, видається напрочуд іронічним. [3] Для тих, хто прагне дізнаватися більше, раджу звернутися до історії середньовічних рицарсько-монашеських орденів, їх гербів та уставів і казино, які взяли згодом ці герби собі.

Попереднього разу ми зупинялися в готелі з позолотою дзеркальних рам і білих мармурових статуй у холах і на поверхах. А тепер — у п’ятиповерховому курятнику на тисячу номерів з потертими доріжками в темних, як катакомби, коридорах, що пам’ятають ще арешти тридцять сьомого року.

— Номер на двох, — сказав Мишко.

— Гроші і паспорти.

— Хай йому грець, — мій паспорт залишився в квартирі, якої я позбувся.

— А на один паспорт? — запитав Мишко.

Він мав паспорт при собі.

— Не знаю… — завагалася адміністратор, але, побачивши зелену сотню, сказала: — Так.

— Завтра, — мовив я, лягаючи на вузьке, нерівне, з вологою білизною ліжко.

— Завтра, — погодився Мишко, влаштовуючись за столом, що розділяв наші ложа, із графином і гранованими склянками на скляній таці.

Уже вві сні я почув, як Мишко почовгав босими ногами до дверей, відчинив їх і гаркнув двом писклявим дівулям, які прийшли «розважити нас»:

— Ану додому, вчити уроки!!! За розбещення неповнолітніх…

А на ранок я почувався напрочуд добре, мене навіть не гнітила думка, що треба вмиватися, послуговуючись арамейським, спільним, єдиним на весь поверх умивальником.

Я поснідав молоком і пересипаною цукровою пудрою здобою.

Виявилося, що Мишко не тільки купив нам їжі, але і здав у ломбард свої трофеї — відібране в «драконівських» бойовиків золото.