Євген Є - Мільйон на рулетці

— Ей, — опустивши скло, покликав Мишко офіціанта, який нудьгував біля ангара з назвою «Ресторан „Сімейний“». — Де тут казино?

— На вокзалі, — відповів той.

— А як до нього добратися?

Вокзал виявився невеликим, обшарпаним будинком з двома приміщеннями, що ледь піднімалися над рейками перону. Казино, відповідно, було такого ж рівня — кімната в колишньому залі чекання на другому поверсі. До того ж, зачинена.

Напис на дверях сповіщав, що заклад відчинять лише о сьомій вечора. За мутним склом дверей було видно два накриті сірими матер’яними чохлами рулеткові столи, більярдний стіл, ігрові автомати і стійку бару — класичний набір для подібного рівня закладів.

— Ну що?

— Почекаємо, — сказав я.

— Добре, — погодився Мишко.

Чекати довелося довго. Ми встигли виспатися в машині, поспілкуватися з огрядним міліціонером, який хотів відкрутити номер нашого авто, попити кави і пообідати.

Із двох столів придатним для гри виявився тільки один.

— Отакої, — сказав Мишко, коли побачив табличку в обмінному пункті:

— Яка у вас максимальна ставка? — запитав я.

— П’ять жетонів.

— Не густо, — мовив Мишко.

— Пусте, — відповів я і виклав перед дівчиною п’ять сотень. — На всі.

Фішки дійсно виявилися залізними жетонами для камери схову. І щоб перенести їх усі до столу, довелося зробити дві ходки.

А коли я поставив на «чорне», виграв п’ятдесят копійок.

Це було смішно. Особливо після сьогоднішньої розмови:

— Скільки нам потрібно грошей, щоб покарати їх усіх?

— Тисяч п’ятсот.

— Усіх чотирьох?

Я подумав і сказав:

— Сімсот.

— Це реально, — мовив Мишко.

— Авжеж, — погодився я.

Щоб виграти такі гроші в цьому, з дозволу сказати казино, навіть не беручи до уваги того, що в ньому не було і сотої частки потрібної суми, знадобилося б чотири роки.

Але я був гравцем, а, почавши гру, вже не міг вийти з неї, не вигравши.

Та виявилося, що виграти я не можу. Принаймні, тут.

Причиною тому була рулетка: стара, мабуть, підібрана зі смітника чи згарища якогось знищеного під час воєн казино. Розхлябана, не відцентрована, вона скрипіла при обертанні, як колесо від воза. Жодні математичні обчислення не допомагали, і неможливо було вирахувати, де зупиниться кулька після наступного оберту.

Вона рухалася, як їй заманеться, і логіка була тут безсила, тому що кулька застрявала між рулеткою і досить давно полірованим гніздом, іноді вона раптово зупинялася між двома гніздами, а то й узагалі котилася в протилежний бік. І це ще не все. Під час обертання рулетка могла різко зупинитися, і тоді кулька мушкетною кулею летіла в напівтемряву колишнього залу чекання, посеред якого стояв бюст Леніна, а на фресках стін обіймалися сталевари та муляри.

У таких випадках відвідувачі казино — переважно представники місцевої молоді, які мріяли про злочинне майбутнє, — кидалися шукати подряпану кульку, влаштовуючи справжнє сафарі.

Коли круп’є повертали кульку, він просив вибачення і починав усю цю безумну гру спочатку.

Причому рулетка скрипіла так голосно, що йому доводилося кричати, щоб гравці могли почути його: «Робіть ставки!» А потім «Ставок більше немає!»

Можливо, якби я провів тут кілька днів, я би підібрав ключа до цієї рулетки і виграв. Але я не став цього робити. Мені не подобалася кава, яку тут варили, і те, що в казино не було кондиціонера, а тому вже в розпал гри доводилося розгрібати руками сигаретний дим, щоб пробратися крізь нього до столу. Та й ставки по п’ятдесят копійок…

Отож я чесно програв усі п’ять сотень, кинув десяток жетонів круп’є як подарунок, і ми пішли.

Сіли в машину, закурили, а потому вирішили, як дві провінційні випускниці ПТУ:

— Махнем у велике місто.

— Тільки у велике.

Нехай там рулетки начинені електронікою, магнітами і шипами, але вони піддаються математичним обчисленням.

Ми в’їхали в нього за двадцять хвилин до півночі, оминувши суцільний ряд кранів та новобудов на околиці.

Мишко висловив задоволення стосовно того, що ще знаходяться патріоти, які щось будують, він назвав їх «молодцями». Я ж тільки запитав:

— У який готель?

— Кат його зна.

Ми були тут півтора року тому, і багато місцевих казино тоді поділилися з нами своїми грошима. Але півтора року — великий термін, упродовж якого власники казино встигли звільнити більшість круп’є й охоронців, а тому можна було з’являтися в місцях колишньої ігрової слави без усяких побоювань.