Євген Є - Мільйон на рулетці

— Дозволите? — запитав він.

Мишко відразу засопів у мене за спиною, я відсторонився від столу, і сказав:

— Звичайно.

— Поговоримо, — запропонував Ігорович і шляхетно блиснув лисиною.

— Про що? — запитав Мишко.

Ігорович витяг з кишені ручку, взяв із таці серветку і написав на ній:

«100.000–200.000»

І поставив поруч великий знак питання.

Ми влаштувалися в барі в сусідньому залі.

— Що треба зробити? — запитав Мишко.

— Грати, — сказав Ігорович.

— Ми й так граємо.

— А хочете грати краще?

— Ну?

— У мене тут машина. Спустимося?

Ми так і зробили, причому Мишко тримався за пістолет і йшов останнім.

В машині Ігорович посадив мене на заднє сидіння, сів поруч і спробував обхопити мою голову руками:

— Не хвилюйтеся, — ледь чутно мовив він, не маючи змоги говорити: до його підборіддя Мишко приставив дуло пістолета. — Довіртеся мені: не існує нічого, крім гри… Тільки гра… Тільки виграш…

— Він взяв мене з Мишком під руки, завів у казино і поставив біля столу. Я вигравав. Кін за коном.

А коли Ігорович вирішив, що я виграв достатньо, сказав: «Досить».

Після гри мене трясло і нудило. Але це відчуття швидко минуло, і я міг не тільки радіти виграним грошам, а й торгуватися з Ігоровичем, який запропонував співпрацю. Мишко теж не погоджувався з двадцятьма двома відсотками (по тридцять п’ять мені й Ігоровичу, вісім — Сашкові). Але коли зрозумів, що двадцять два відсотки братимуться не від п’ятнадцяти, а від ста п’ятдесяти тисяч, заспокоївся, як, утім, і я.

Саме з появою в нашій компанії Ігоровича ми змушені були їздити містами і жодного разу не грати двічі в одному казино. Одна справа, коли двічі на місяць (а кількість казино в нашому Рідному Місті дозволяла нам з Мишком не з’являтися в кожному з них не частіше двох разів на місяць) ти виносиш із казино кілька незначних тисяч, і зовсім інша річ — коли ти робиш його біднішим тисяч на чотириста.

Ми почали грати тільки на великі виграші, а великі гроші зробили нас буржуями, хоч і дозволили не відмовлятися від наших невеликих слабкостей. Тим більше, що на тлі повних грошима кишень вони здавалися безневинними.

Але з появою великих грошей виникла необхідність посилити охорону, і до нас приєднався Костик.

А потому прозвучало «Бах!» — і ні Костика, ні Ігоровича, ні Сашка не стало.

Ображатися на них? За що? Пограли — розійшлися. Звичайно, можна було б знайти кілька звинувачень і згадувати про них повсякчас. Але я потягнувся за новою наповненою склянкою і, ще не пригубивши її, вирішив:

— Послати Костика, Ігоровича й Сашка під три чорти. Забути про них і ніколи більше не згадувати.

Забути, і край. І я зміг це зробити.

— Ліно, — гукнув я.

Але було вже пізно: Мишко й обидві дівулі так надудлилися, що заснули, забувши про те, навіщо зібралися тут — тобто навіть не роздягнувшись.

Мишко, зігнувшись у три погибелі, спав на кріслі. Одна з повій забралася на моє ліжко й укрилася моїм піджаком, а інша, як і Мишко, спала в кріслі.

— Ліно, Ліно, — гукав я, — мені треба чашку кави.

Я потребував кави, бо, на жаль, алкоголь нічого не зміг зробити зі мною. Коли я встав і рушив до дверей, мої ноги підкошувалися, а язик заплітався. Хоча мозок працював блискуче і насміхався над п’яним тілом, під’юджуючи його:

— Ну, втни ще що-небудь. Тільки будь обережним.

Схопившись за край столу, щоб не впасти, я заволав на всю горлянку:

— Мені тр-тр-тре-е…

— Що сталося? — поморщилася розбуджена мною чергова поверху.

Я спробував повторити спочатку:

— Мені тр-р-р-р-р…

Тільки з третього разу вона зрозуміла мене:

— Мені потрібна кава.

Вона демонстративно глянула на годинник, але мені було начхати на пізній час. Її стіл стояв посеред коридору, на ньому — кавоварка, а в її обов’язки входило виконувати вимоги і прохання клієнтів, навіть якщо ми — я і такі, як я, — були п’яні.

Звичайно, я міг помилятися, але саме завдяки її посередництву у моєму номері з’явилася Ліна з подругою. Отже…

— Кави, — повторив я, але оскільки був п’яний, не міг здогадатися, що моє прохання буде виконане тільки після того, як дістану гаманець.

Я цього не зробив, і коридорна сказала:

— У ресторані.

— Невже?

— Атож.

— Ну гаразд.

Я рушив до сходів, але бездонна прірва за їхніми перилами нагнала мені страху впасти, я сказав сходам: «Ніколи», та рушив до ліфта.