Євген Є - Мільйон на рулетці

Але під час великої гри, коли за столом грає з десяток людей, двох педалей замало. Тоді використовують педаль для кожного числа. Правда, при цьому круп’є доводиться стрибати по них, як недоумкуватому органістові, який вирішив зіграти рок-н-рол у чотири руки. Однак це виправдовує себе, адже завдяки цьому, коли ставками закриті усі до єдиного числа, якраз і виграє число, не прикрите ставкою або прикрите найменшою.

Звичайно, заглянувши під стіл, Мишко не зрозумів усіх тонкощів, зате збагнув, як саме його обдурили. Тож коли я поцікавився:

— Є запитання?

— Ні, — відповів він, підійшов до круп’є, наступив йому на ногу і так натиснув на педаль «виграє червоне».

Я не міг не скористатися слушною миттю і поставив на «червоне» усе, що мав. Круп’є спробував висмикнути ногу, але варто було Мишкові показати йому пістолет, як той одразу вгамувався і навіть кинув кульку на рулетку, що закрутилася після того, як Мишко наказав:

— Ану грай.

Я зробив шість ставок підряд, усі на «червоне», збагатився на одинадцять тисяч і відіграв Мишків програш.

Залишалося поміняти фішки і піти. Це ми й зробили, щоправда, моєму новому знайомому довелося зробити десять неймовірно сильних нокаутів з десяти ударів.

Але Мишко був доброзичливим гобліном.

Це з’ясувалося вже через кілька днів. Після трьох ігор, що ми зіграли разом. Він добре ставився не тільки до мене, а й до всіх, хто не робив йому зла. Навіть до повій.

Дві з них, до речі, уже з’явилися в нашому розгромленому бойовиками з «Золотого Дракона» номері.

— Чому твій друг такий сумний? — присівши навшпиньки біля мого крісла і провівши пальчиком по моїй руці, запитала одна з них.

Інша вже вмостилася на колінах у захмелілого Мишка, пила зі склянки в його руці і не звертала на мене уваги.

— Як тебе звати? — запитав я в повії, яка добралася до мого плеча.

— Ліна, — відповіла вона.

— Облиш мене, Ліно.

— Але, Стасе, — спробував заступитися за повію чи призвати мене до пошуку вічних істин не тільки у вині, але й у плотських утіхах, Мишко.

Та йому не вдалося мене умовити. Ліна встала. І правильно зробила. У Мишка були великі коліна, і на них могли поміститися багато продажних жінок. Отож ці дві почували себе досить комфортно.

Перший водій з’явився в нас за порадою Мишка, який до певного часу сам прекрасно справлявся з цим завданням.

— Зрозумій, — говорив Мишко, — прийти в казино і не пити — якось нерозсудливо. Навіть підозріло. Я ж маю поводитися як людина, яка прийшла розважитися. А без… — він провів великим пальцем по шиї.

— У чому проблема? — мовив я. — Пий.

— І п’яним сідай за кермо?

Раніше це його не бентежило. І я зрозумів, що на якомусь етапі роль водія стала для нього, м’яко кажучи, принизливою, а тому погодився:

— Добре.

Перший наш водій був його другом по камері.

Але оскільки п’яти відсотків йому було замало, він спробував продати нас власникам казино «Червоно-чорний Птах» — синові і батькові Зашиловим. Через нього ми втратили майже триста тисяч, а він позбувся…

Вважатимемо, що я не знаю, що з ним зробив Мишко після цього.

Але відтоді ми вибирали водіїв тільки за оголошеннями у газетах. Піднявши їхню ставку до восьми відсотків, ми давали їм можливість працювати до першої серйозної ситуації. А вже потому вони самі йшли від нас — не всі з них були спроможні здогадатися, що застереження: «Під’їдеш одразу, як ми вийдемо з казино. Мотор не глуши», означало, що по машині стрілятимуть.

Або ми звільняли їх. Але були й такі, що пропрацювали в нас кілька місяців.

Сашко, наприклад, водив нашу машину… Класний був седан. Згадавши про нього (не про Сашка, а про відібране директорами казино авто), я засумував. Отже, Сашко працював у нас з жовтня минулого року.

Ігорович. Саме завдяки йому ми почали заробляти за вечір не десятки, а сотні тисяч.

До появи Ігоровича ми з Мишком цілком задовольнялися і п’ятьма чи шістьма тисячами, а коли вигравали двадцять, то це було справжнім святом. Але Ігорович не вчив нас грати в Гру. І до нього ми були справжніми гравцями, які вважали вечір, не проведений у казино, пропащим. Просто ми могли задовольнитися значно меншою сумою.

Ми вигравали п’ять тисяч, раділи, що не програли, і влаштовували справжній бенкет, а вже наступного ранку закладали свої годинники, щоб увечері розпочати нову гру.

Ігорович підійшов до нас під час гри, вибрав слушний момент, коли я чекав, щоб випали потрібні мені за системою комбінації «чіт», «чіт», «третя дюжина», «третя дюжина», «третя дюжина».