Євген Є - Мільйон на рулетці

Віктор Вікторович на прізвисько Сашко — директор «Великого Синього Пароплава» — класичний приклад тупого мускулястого бойовика, який досяг вершини комерційно-кримінальної еліти — рекет, стрілянина, кілька зґвалтувань, термін, утеча, ще один термін. У його біографії було навіть закрите через відсутність доказів усунення свідка за допомогою протипожежного реманенту — сокири зі стенда.

Він, великий і броватий, стояв і дивився на мене, і я розумів, що мені доведеться відзвітувати за кожну копійку з виграних у його казино п’ятиста з чимось там тисяч.

Ну і, звичайно ж, Володимир Аренський — власник «Золотого Дракона». Убивця і злочинець, він заговорив зі мною першим на правах хазяїна казино, у якому ми всі зустрілися, назвавши мене «Стасиком»:

— Здрастуй, Стасику.

Я відповів йому належним чином:

— Здрастуй, Володю.

Мишко, Сашко, Ігорович і Костик стояли біля стіни. Правда, не обличчями до неї, але все-таки під прицілом пістолетів. Зброя Мишка і Кості лежала ліворуч від них. Варто було мені глянути на хлопців, як Мишко насупився і ледь помітно затряс головою, мовляв:

«Стрибну, схоплю пістолет, пальну кілька разів і ми прорвемося».

Я сказав самими очима:

«Ні».

Він стрибне, схопить пістолет, пальне, уб’є одного чи двох горил, а інші порішать нас. Як на мене, вмирати так досить нерозумно. Треба послухати, що нам запропонують учасники зборів, навіщось же нас привели сюди.

Ну а вже потім, якщо сказане ними буде не дуже приємним, і вони вирішать убити нас, можна стрибати, стріляти і будь-якою ціною намагатися прорватись.

А компанія була класною: хлопці, які відправили на той світ з десяток людей кожен, і їхні охоронці, які вбили не менше, а головне, на відміну від своїх респектабельних і солідних хазяїнів, ще не розучилися це робити.

— То ти кажеш, любиш грати в ігри? — запитав мене власник «Золотого Дракона» Володимир Аренський.

— Дуже, — сказав я.

— Ну-ну.

— Може, зіграємо? — підтримав бесіду власник «Великого Синього Пароплава» і підкинув на долоні рулеткову кульку.

Оскільки я сумнівався, що вони запропонують мені поставити на яке-небудь з чисел, то запитав:

— У що?

— У цікаву гру, — мовив власник «Праги», який говорив з ледь помітним вірменським акцентом, що надавав його голосу неабиякої м’якості. Такий собі привітний горець, який пригрів у своїй хижці подорожанина і вирішив розважити його цікавою грою.

— Гра називається «поверни, що взяв».

Я розумів їх. Якби я був власником казино і отримував щоденний, а головне гарантований прибуток, який задовольняв би мене, я б так само зневажливо ставився до гравців, які відбирали в мене гроші. Причому великі гроші.

Розуміння суті справи допомогло мені досить спокійно сказати їм:

— Добре. Можете забрати свої гроші.

— Ми так і зробимо, — мовив Володимир Аренський, власник «Золотого Дракона». — Спершу заберемо гроші.

— А потім?

— Потому ви залишите місто і більше ніколи не повертатиметеся сюди.

Це було не складно, і я запросто міг дати таку обіцянку, як утім, і Мишко, Костя, й Ігорович.

— Без питань, — мовив я. — Скільки ми у вас виграли?

— Виграли — це одне, — сказав Аренський. — А от завдали морального збитку — це інше.

Мишко і Костя стояли біля стіни під прицілом пістолетів…

Біс, ми не могли нічого зробити.

Тому я сказав:

— Ми компенсуємо і це.

— Справді?

— Авжеж.

— Тебе ніхто не тягнув за язик. Сам напросився, — мовив власник «Золотого Дракона» і кивнув чоловікові у дорогому чорному костюмі.

Коли той ступив крок уперед, я запитав:

— Трунар?

— Нотаріус.

Усе, що відбувалося потім, стало для нас катастрофою, а оскільки я був її учасником, то мав можливість відчути на власній шкурі, що таке підписання смертного вироку.

Виявляється, ці хлопці давно за нами стежили і знали про нас навіть те, чого ми один про одного не знали.

Вони були переконані, що ніхто з нас не пручатиметься.

Горили побували в готелі і привезли звідти дві сумки з грішми — виграші з «Праги» і «Великого Синього Пароплава», їх, як і виграні того вечора фішки, вони зразу ж забрали.

Потім настала черга наших банківських рахунків — гангстери знали їх усі до одного, за винятком тих, які Ігорович відкрив на ім’я своїх дітей від першого шлюбу.

Нотаріус, подаючи нам «авізо», примовляв:

— Ось тут і тут. І ми підписували їх, і позбувалися наших заощаджень.