Євген Є - Мільйон на рулетці

— «Дев’ятнадцять».

— «Двадцять дев’ять».

— «Двадцять два».

— «Сім».

Фішки сипалися потоком, і троє круп’є були не в змозі зробити хоч що-небудь. Примітивна математика: три круп’є — чотири столи. Хоч розірвися.

— Мишко, міняй фішки по тисячі.

— Костю, міняй фішки по п’ятсот.

— Ігоровичу, «двадцять вісім».

— Сашко, «чорне», дві тисячі.

Я не зупинявся, адже подруга Удача сиділа поруч зі мною, і її тонкі пальці куйовдили моє волосся. Я грав, і не було кому сказати мені «досить». Я не міг зупинитися, адже кожне моє слово перетворювалося на жменю фішок:

— «Чотирнадцять», — сорок дісталося Ігоровичу.

— «Двадцять три», — шістдесят чотири фішки Сашкові.

— «Тридцять», — червоні фішки Мишкові.

— «Двадцять чотири», — сині фішки Кості.

Це було остання гра сезону, після якої я планував добряче відпочити, і я грав, хоча знав, що давно виграв потрібну мені суму.

Я не міг зупинитися, бо не було кому сказати мені:

— Досить.

Навіть тоді, коли удача відчинила дверцята, ступила на асфальт і зацокотіла тонкими каблучками, тікаючи від мене геть, коли згасли всі чотири екрани, зарябіли від перешкод зламані відеокамери, я, як очманілий, повторював останню ставку, звертаючись до Мишка:

— Мишко, «двадцять шість», дві тисячі, «чорне», — я не міг зупинитися.

— Мишко, «двадцять шість»…

Я повторював це, коли один із трьох горил, які підійшли до машини, відчинив дверцята, і, нахилившись, зазирнув мені в очі.

— Мишко, «двадцять шість».

— Мишко…

— Досить, — сказав він, і тільки тоді я побачив його.

— Привіт, — мовив я.

— Привіт, — кивнув здоровань і потяг мене за борт плаща. — Виходь.

— А варто? — запитав я.

— Авжеж.

— Ну, гаразд, — відповів я і вдарив його що було сили.

Він захрипів і впав мені на руки.

Мені довелося вдарити його коліном, він підлетів аж до сітки кондиціонера на даху авто. Тієї ж миті я розвернувся і виштовхнув його з машини ударом обох ніг.

Він вилетів, упав горілиць і відключився. Але не надовго, всього на кілька секунд. Відтак звівся на руки, затряс головою і почав спльовувати кров. Але піднятися не міг, тоді я вистрибнув до нього, щоб…

Двоє здорованів приставили до моєї голови стволи величезних пістолетів, тільки-но я розправив плечі.

— Спокійно, — мовив один із них.

— Усе гаразд, — сказав я і підняв руки.

— Підеш з нами.

— Піду.

У тієї ж миті той, який упав, нарешті спромігся підвестися, і з усієї сили вдарив мене…

— Не треба.

— Не буду, — мовив я.

— Ходімо.

— Пішли.

Виявилося, що, граючи на чотири столи, мені доведеться докласти набагато більше зусиль, ніж я думав. Я йшов, вуличні ліхтарі хиталися у мене перед очима. Невдовзі я вже не міг розрізняти облич. Нападникам доводилося підштовхувати мене, я спотикався.

І я мало не впав, коли мене завели у розчахнуті ворота. У напівтемряві я ніяк не міг зорієнтуватися, одному з громил довелося повернути мене обличчям до прожектора. А коли я забарився з першим кроком, він ударив мене.

Цей удар допоміг мені прийти до тями. Я одразу зорієнтувався в просторі і навіть відчув у роті смак крові.

Вони завели мене в гараж будинку, розташованого поблизу «Золотого Дракона». Світло відкритих стулок автомобільного ліфта виявилося входом у тунель.

На одному з вантажних ліфтів ми піднялися на третій поверх. Відтак — через двері з кодованим замком, темними потайними коридорами, пропускаючи по кілька сходинок (ще раз спасибі за останній удар по голові — я не спіткнувся на жодній з них), перетнули казино по периметру.

Я був упевнений, що мене ведуть у кабінет директора. Але все виявилося значно гірше — мене привели до головного ігрового залу.

І він не був порожній, хоча тут не було гравців, повій і офіціантів, зате не бракувало громил з охорони «Золотого Дракона» і охоронців казино, які ми встигли обіграти трохи раніше: «Праги», «Чорного Джека» і «Великого Синього Пароплава».

Я упізнав майже всіх.

І директорів-власників зазначених вище казино.

Армена Сахішвілі — хазяїна «Праги», в особовій справі якого значилися такі «незначні» злочини, як причетність до закавказької мафії, торгівля зброєю і наркотиками, продаж молодих жінок у країни Сходу. Ми обіграли його на сімсот сорок шість тисяч.

Станіслав Мейченко — власник «Чорного Джека» — теж ще той охоронець закону. Ми обіграли його всього на шістсот тисяч, а він образився так, ніби ми забрали всі зароблені ним за вісім років його бандитської діяльності гроші. Хлопці з його банди, колись однієї з найлютіших у місті, тепер хоч і пообростали жиром, обзавелися антикварними магазинами й власними ресторанами, усе ще могли зібратися разом і влаштувати справжню стрілянину.