Євген Є - Мільйон на рулетці

Гаманець Мишко подарував покоївці, яка прибирала в його номері. Годинник дістався Сашкові.

Трьох круп’є, яких потрібно було позбутися, звали Андрієм, Миколою і Савою.

Мишко з Костем, які стежили за ними, довідалися не тільки їхні домашні адреси, а й дістали фотографії їхніх дружин і коханок, а також побували в їхніх квартирах і розповіли про те, як вони живуть.

— Без великих достатків.

— У одного з них навіть нема холодильника. А вся кухня завалена пакетами з-під напівфабрикатів.

— А в іншого ми знайшли ось це, — і Мишко кинув на стіл пакет із кількома використаними шприцами.

— Може, в нього діабет? — зауважив я.

— А ти понюхай, — порадив Костя.

Я нюхнув — пахло героїном.

— Молодець.

— Я спробую домовитися, — мовив Ігорович, який вирішив узяти круп’є на себе.

— Троє професіоналів, — мовив я, — працюють в одному із найкрутіших казино міста. Скільки ти їм запропонуєш?

— Багато, — відповів Ігорович.

— А скільки в нас залишиться?

Моє запитання було цілком резонним. Який сенс давати кожному з трьох круп’є сімдесят п’ять тисяч, якщо ми збиралися виграти тисяч двісті-двісті п’ятдесят? Та й рідко який круп’є такого класу погодиться продати себе. І не тому, що всі вони занадто чесні хлопці. Просто, пропрацювавши в ігорному бізнесі кілька років, усі вони знали, як легко власники казино позбавляють життя тих, хто зрадив їх.

А те, що один із трьох круп’є був наркоманом, якому залишилося не більше двох-трьох років, ще не означало, що він погодиться легковажити життям.

— Може, пришиємо їх? — запропонував Костя, який звик вирішувати всі проблеми одним махом.

— Та ні, знайдемо простіший вихід.

Це була остання гра цього сезону, після якої ми всі збиралися роз’їхатися на кілька місяців. Хто куди. Особисто я мріяв про засніжені гори Скандинавії…

Остання гра.

Нам так довго усміхалася фортуна, що мені не хотілося гнівити Бога. Тому я сказав:

— Зіграймо на трьох переможців.

— Зможеш? — запитав Ігорович.

— Звичайно, — відповів я.

— Спробуймо, — запропонував Костя.

— Гаразд, — мовив я.

Ідея зіграти «на три кишені» спала мені на думку після того, як я побачив, що кілька разів круп’є відпускали гравців з досить великими виграшами. Один із клієнтів виніс із «Золотого Дракона» сорок шість тисяч, інший — сімдесят, ще двоє — тисяч по п’ятдесят. Двісті двадцять за вечір. Це означало, що ми могли винести як мінімум стільки ж. Але за умови, що розділимо виграш на трьох. Нехай люди з «Золотого Дракона» думають, що гроші в них виграла не одна людина, а три. Того, хто виграв п’ятдесят тисяч відпустять без перешкод, а от того, хто триста…

Грати мали Костя, Мишко й Ігорович, я ж повинен був керувати грою. Ми вже випробували цей метод кілька разів і знали, що здійснити його досить складно. Але краще було докласти надмірних зусиль, ніж убивати трьох круп’є. Принаймні, для мене.

Але виявилося, що убити їх було простіше.

Ми випробували систему рівно через вісім днів після того, як з’явилися в «Золотому Драконі» вперше. Весь день Мишко з Костем налагоджували техніку, завдяки їм я, сидячи в машині, міг бачити практично все, що відбувається за столами. У верхні ґудзики піджаків хлопці вмонтували відеокамери. Завдяки ж малюсіньким навушникам, вставленим у вуха, вони могли контактувати зі мною.

Найважче було не опинитися на тій хвилі, на якій перемовлялися охоронці «Золотого Дракона», але нам це вдавалося.

Мишко, Костя й Ігорович зайшли в казино рівно за півгодини до початку гри, поміняли гроші на фішки і засіли в одному з барів, поки «драконівські» табло не почали писати тексти з побажанням виграшу, назви коктейлів, імена стриптизерок.

У головний зал вони піднялися по одному, стали поблизу трьох різних столів так, щоб мені було видно не тільки поля для ставок, але й обертові колеса рулеток.

Зображення на невеликих екранах, розставлених мною на задньому сидінні машини, були майже однаковими, за винятком того, що на кожному з них рулетки і круп’є рухалися зовсім довільно.

— Почекаємо, — мовив я і натиснув одразу на три кнопки, зв’язавшись із Мишком, Костиком і Ігоровичем.

Мені потрібно було поспостерігати за грою. Відразу за трьома столами.

За одним якась молода пара грала на колір. За другим люди робили ставки без усякої системи, а за третім якийсь п’яний, похмурий і дуже розгніваний чоловік уперто й затято ставив на «тридцять два». За теорією ймовірності, колись йому мало пощастити, і справді поталанило — він виграв. Правда, сума виграшу не склала і чверті того, що він устиг програти.