Купчинський Роман: Скоропад

Хто з Братства не знає околиць Комарна,
Де села чистенькі і добрі дороги,
Де дівчина кожна, як квіточка, гарна,
А хлопець у хлопця, як явір розлогий!
Де знайде, хто вміє, ліси вікодавні,
Поляни таємні, печери понурі,

Останки окопів, могили преславні,
Розвалені башти, розкинені мури!
В такій то країні, на скелі високій,
Де вітер з орлами веде розговори,
Красується замок, грізний, бистроокий
І пильно сторожить і доли і гори.

Шуміли довкола бурхливі століття,
Татарські негоди, турецькії громи,
Та замок не дався, продержав страхіття
І спас аж донині лицарські хороми.
Який же це замок — спитаєш цікавий,
— Що досі дід Хронос його ще не згладив?
Це славна із сили, а сильна зі слави
Родинна садиба князів Скоропадів.

Скінчилася війна визвольна,
Кривава, довга і мозольна,
Дихнув на повні груди край.
Пишається своя державність,
Засуджує чужу недавність
І обіцяє рідний рай.

Багато, що в Стрільцях служили,
Спочивши трохи, затужили
За товариством з давніх днів,
За піснею, що йшла між ними,
За суперечками смішними,
За блиском похідних вогнів.

Тож де могли, збирались знову
На пісню, чарку і розмову,
Для нарікань і для нарад.
Та там ніколи не з'явився,
Мов здивачів чи образився,
Князь лицар Цяпка-Скоропад.

Хоч був привітний і гостинний,
Веселий, ярий, вічно чинний,
Хоч товариство так любив,
І хоч був комтуром «Остроги»,
Та від війни і перемоги
Ніколи Збору не зробив.

Чому — ніхто не знав причини…
От я собі одної днини
Коня з сідельцем роздобув
І рушив нишком-тишком з дому
У Комарнянщину відому,
Де Скоропадів замок був.

Нічим при тім не ризикую,
Не прийме — в Рудках заночую,
А прийме, то розкаже сам,
Чому до нас не має серця,
Чому в своїм гнізді заперся,
Немов згубив ключі від брам.

Дорога! От, як в нас дорога:
У спеку — куриться небога,
У слоту — тоне в болотах,
То зверне вбік, то десь урветься,
То просто йде, то трохи в'ється,
Стежина, суголовки, шлях…

Приємно мандрувати світом,
Коли земля радіє літом,
Аж серце перепелом б'є,
Коли нема дощу, ні спеки,
Коли не часті небезпеки,
А власний хліб у торбі є.

Такою милою порою,
То на коні, то піхотою
Під замок «Цяпин» я забрів.
Поручення придбав велике —
Від садаґурського владики:
Прихильних кільканадцять слів.

Мені було до замку пильно,
Під'їхав я і крикнув сильно:
— «Гей! Хто там є — спускайте міст!»
На покрик мій, в сторожнім домі
Зробився рух, і муж з шоломі
На мурі виріс на весь зріст.

— «Ти хто такий, що викрикаш!?»
— Звичаїв замкових не знаєш!?»
— Так сторож зашипів в одвіт.
— «До Скоропадового двору
Гукаєш в пообідню пору,
Як відсипляє князь обід?!»

— «Прости невіжі!» — став я м'ятись.
Листом поручним вихвалятись.
Від цього цербер трохи зм'як:
— «Цей лист мені є до впоби.
Бо від достойної особи.
Входіть на міст, коли це так!»

Ланци грубезні задзвеніли,
Тяжкі окови заскрипіли.
На другім боці міст осів.
Я змірив кладку щераз оком
І вже тоді певнішим кроком
Пішов і коника повів.

Суворий муж у брамі станув.
Поручного листа розглянув,
(Дивився як сорока в кість!),
Хитнув нарешті головою,
моргнув і вусом і бровою:
— «Входіть у замок, ви наш гість!»…

Дав знак. Мов з-під землі з'явились
Два джури замкові, вклонились
І ждали мовчки на наказ.
Обидва юні, гладколиці,
Мов дві перебрані дівиці,
Хоч вус їм сіявся якраз.

— «Послухайте і збийте в тямку:
Князівський гість прибув до замку!» —
До джурів сторож теж сказав.
«Один хай гостя запровадить,
У всім поможе і порадить,
Як замковий велить устав.

А другий хай бере конину
І передасть її в стаднину,
Здорожена, там відпічне!»
На тому вказівки скінчились,
Два джури знову поклонились
І в замок повели мене.

Крізь коридору грубі мури,
Крізь непривітні і понурі,
Я на подвір'я увійшов,
Дорожнім порохом покритий,
Увесь цікавістю сповитий,
Від чуба аж до підошов.