Купчинський Роман: Скоропад

Здесь есть возможность читать онлайн «Купчинський Роман: Скоропад» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. категория: Юмористические стихи / на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров:

любовные романы фантастика и фэнтези приключения детективы и триллеры эротика документальные научные юмористические анекдоты о бизнесе проза детские сказки о религиии новинки православные старинные про компьютеры программирование на английском домоводство поэзия

Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:

Купчинський Роман Скоропад
  • Название:
    Скоропад
  • Автор:
  • Жанр:
    Юмористические стихи / на украинском языке
  • Язык:
    Украинский
  • Рейтинг книги:
    4 / 5
  • Ваша оценка:
    • 80
    • 1
    • 2
    • 3
    • 4
    • 5
  • Избранное:
    Добавить книгу в закладки

Скоропад: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Скоропад»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Маловідома романтична-сатирична поема про усусусів.

Купчинський Роман: другие книги автора


Кто написал Скоропад? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.

Скоропад — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система автоматического сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Скоропад», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Не бойтесь закрыть страницу, как только Вы зайдёте на неё снова — увидите то же место, на котором закончили чтение.

Роман Купчинський

СКОРОПАД

Заспів

Хто з Братства не знає околиць Комарна,
Де села чистенькі і добрі дороги,
Де дівчина кожна, як квіточка, гарна,
А хлопець у хлопця, як явір розлогий!
Де знайде, хто вміє, ліси вікодавні,
Поляни таємні, печери понурі,

Останки окопів, могили преславні,
Розвалені башти, розкинені мури!
В такій то країні, на скелі високій,
Де вітер з орлами веде розговори,
Красується замок, грізний, бистроокий
І пильно сторожить і доли і гори.

Шуміли довкола бурхливі століття,
Татарські негоди, турецькії громи,
Та замок не дався, продержав страхіття
І спас аж донині лицарські хороми.
Який же це замок — спитаєш цікавий,
— Що досі дід Хронос його ще не згладив?
Це славна із сили, а сильна зі слави
Родинна садиба князів Скоропадів.

День перший


Скінчилася війна визвольна,
Кривава, довга і мозольна,
Дихнув на повні груди край.
Пишається своя державність,
Засуджує чужу недавність
І обіцяє рідний рай.

Багато, що в Стрільцях служили,
Спочивши трохи, затужили
За товариством з давніх днів,
За піснею, що йшла між ними,
За суперечками смішними,
За блиском похідних вогнів.

Тож де могли, збирались знову
На пісню, чарку і розмову,
Для нарікань і для нарад.
Та там ніколи не з'явився,
Мов здивачів чи образився,
Князь лицар Цяпка-Скоропад.

Хоч був привітний і гостинний,
Веселий, ярий, вічно чинний,
Хоч товариство так любив,
І хоч був комтуром «Остроги»,
Та від війни і перемоги
Ніколи Збору не зробив.

Чому — ніхто не знав причини…
От я собі одної днини
Коня з сідельцем роздобув
І рушив нишком-тишком з дому
У Комарнянщину відому,
Де Скоропадів замок був.

Нічим при тім не ризикую,
Не прийме — в Рудках заночую,
А прийме, то розкаже сам,
Чому до нас не має серця,
Чому в своїм гнізді заперся,
Немов згубив ключі від брам.

Дорога! От, як в нас дорога:
У спеку — куриться небога,
У слоту — тоне в болотах,
То зверне вбік, то десь урветься,
То просто йде, то трохи в'ється,
Стежина, суголовки, шлях…

Приємно мандрувати світом,
Коли земля радіє літом,
Аж серце перепелом б'є,
Коли нема дощу, ні спеки,
Коли не часті небезпеки,
А власний хліб у торбі є.

Такою милою порою,
То на коні, то піхотою
Під замок «Цяпин» я забрів.
Поручення придбав велике —
Від садаґурського владики:
Прихильних кільканадцять слів.

Мені було до замку пильно,
Під'їхав я і крикнув сильно:
— «Гей! Хто там є — спускайте міст!»
На покрик мій, в сторожнім домі
Зробився рух, і муж з шоломі
На мурі виріс на весь зріст.

— «Ти хто такий, що викрикаш!?»
— Звичаїв замкових не знаєш!?»
— Так сторож зашипів в одвіт.
— «До Скоропадового двору
Гукаєш в пообідню пору,
Як відсипляє князь обід?!»

— «Прости невіжі!» — став я м'ятись.
Листом поручним вихвалятись.
Від цього цербер трохи зм'як:
— «Цей лист мені є до впоби.
Бо від достойної особи.
Входіть на міст, коли це так!»

Ланци грубезні задзвеніли,
Тяжкі окови заскрипіли.
На другім боці міст осів.
Я змірив кладку щераз оком
І вже тоді певнішим кроком
Пішов і коника повів.

Суворий муж у брамі станув.
Поручного листа розглянув,
(Дивився як сорока в кість!),
Хитнув нарешті головою,
моргнув і вусом і бровою:
— «Входіть у замок, ви наш гість!»…

Дав знак. Мов з-під землі з'явились
Два джури замкові, вклонились
І ждали мовчки на наказ.
Обидва юні, гладколиці,
Мов дві перебрані дівиці,
Хоч вус їм сіявся якраз.

— «Послухайте і збийте в тямку:
Князівський гість прибув до замку!» —
До джурів сторож теж сказав.
«Один хай гостя запровадить,
У всім поможе і порадить,
Як замковий велить устав.

А другий хай бере конину
І передасть її в стаднину,
Здорожена, там відпічне!»
На тому вказівки скінчились,
Два джури знову поклонились
І в замок повели мене.

Крізь коридору грубі мури,
Крізь непривітні і понурі,
Я на подвір'я увійшов,
Дорожнім порохом покритий,
Увесь цікавістю сповитий,
Від чуба аж до підошов.

В подвір'ї тихо, ніби сонно.
Як хтось іде, то безгомонно,
Як хтось говорить, то тихцем.
А хтось той — все вусаті люди,
Поставні і широкогруді,
Старинні лицарі — живцем.

До мене близько не підходять,
Розмов зі мною не заводять,
Ощадні, видно, на слова.
А як котрий і навинеться,
Кивне привітно, усміхнеться,
Що рідко серед нас бува.

Отак, стрічаючися з ними,
Подвір'я з джурою пройшли ми,
Минули клуні і стайні,
А врешті на крилі палати
Ввійшли в гостиннії кімнати,
Одна припала там мені.

І щойно тут мій милий джура,
Правдива галицька натура,
Пустив язик свій гопака:
Які на замку цім звичаї,
Хто розум і повагу має,
А хто не варта й ходака.

Що князь живе у целібаті,
Що всі на замку нежонаті,
Що тут жіноцтвом не пахтить.
А як котрась і появиться,
Байдуже — діва, молодиця,
То вдень хіба і то на мить.

Бувають деякі випадки,
Та всі вони не варті згадки,
Бо діються все осторонь.
Про це князеві не говорять,
Воно б нарушувало впоряд,
А князь на нелад — як вогонь.

Що князь встає о восьмій зрання
І п'є з духовником снідання:
Із малиновим соком чай.
Та шістдесят разів до року
Недостає в спіжарні соку,
Тоді зміняється звичай.

І замість соку із малини,
Йде з закарпатської країни
Хустянське, столове вино.
А як духовник запевняє,
Різниця в кількості буває,
Та не псує смаку воно.

То знов разів зо триста в році
Недостає вина у бочці,
Тоді підчаший Хризостом,
Щоб недостачу цю закрити
І піднебіння вдоволити,
Дає на стіл з Ямайки ром.

Зробив би кривду той велику,
Хто думав би, що пиятику
На замку князь собі завів.
Поправді — в будень, чи у свято —
Не доливають забагато,
А переважно — півнапів.

Що князь обідає о другій,
А з ним службовці всі і слуги.
Хіба, що має хтось дижур.
Що по обіді — час спочинку.
Князь передрімує годинку,
Тоді на замку ні мур-мур.

В четвертій князь виходить з хати,
Щоб голубів погодувати
І перейтися по гумні,
Бо дуже любить господарство,
Відвідує й тваринне царство:
Хліви, птахарні і стайні.

Так розказавши все секретно,
Мій джура винісся дискретно,
Я ж чепуритися почав:
Пригладив пальцями волосся
І у мидннці — як ялося —
Лице і руки замачав.

От чепурюсь і прибираюсь,
При тому мов чогось лякаюсь,
(Хоч признаватись трохи встид),
Бо ще з віни запам'ятав я
І з виданих портретів знав я.
Який грізний князевий вид.

Нараз, горлянки мов ведмежі,
Так дзвони заревли на вежі,
Неначе хтось їх роздрочив.
Четверту голосно пробили
І всіх на замку сповістили,
Що князь вже дрімку закінчив.

Піду я, думаю, до нього,
Хоч не підхожий час для цього.
Не вижене хіба під ніч!
А раз — прибув я, два — пустили,
То може стане в мене сили
Зустріти блиск князевих віч!..

Відома річ, що українець —
Чи галичано-буковинець,
Чи він холмщак, чи поліщук,
Чи волиняк, чи наддніпрянець,
Чи закарпатець, чи кубанець —
Не побоїться ран, ні мук.

Та взяти в уряді за клямку,
Піти в палату, чи до замку,
Чи до директорських кімнат —
Тут зраджує його відвага,
Вертиться, крутиться бідняга
І від дверей — давай назад!

Виходжу з хати на подвір'я
І бачу куряву і пір'я…
Сотні біленьких голубів!
І чую: хтось між ними свище…
Я підступив ще трохи ближче
І враз на місці задубів.

Передо мною муж високий,
Похмуробровий, чорноокий
(А в оці блиски, як ножі!),
Ніс імпозантний, трохи синій,
Соколо-орло-яструбиний,
Під ним вусища, як вужі,

Звисали вниз. При вусах близна,
Від ворогів це даровизна,
Десь князь у битві роздобув.
Обличчя сповнене поваги,
Над ним, немов для рівноваги
Із носом, чуб великий був.

Як глянув я на ту парсуну,
То голову у карк засунув
І затряслись мені литки.
А князь на мене тільки глипав
І золото пшеничне сипав
Вперед, назад і на боки.

Кажу собі: бував ти в світі,
В морози прів, змерзав уліті,
На цвинтарі не раз проспавсь,
Пив воду не з одної річки,
І хліб їв не з одної пічки,
Чого ж ти раптом налякавсь?!

Підходь до нього, навіть близько,
Вклонися чемно, досить низько,
Представся змісця, хто ти є.
Князеві певно ще донині
Ввижаються вилоги сині
І усусуське серце б'є!..

— «Пресвітлий князю Скоропаде,
Я трохи знехтував засади,
Що незголошенпй з'явивсь.
Та я скріпився у відвазі.
Бо в усусуській ми ватазі
Служили разом (я там кривсь).

Як член «Залізної Остроги»,
Не побоявся я дороги,
(Непевні стали знов ліси!),
Прибув з далекого повіту
Для чолобитні і привіту,
А потім — хоч і в свояси!»

Буває так: на небі хмари,
От-от, здається, грім ударить
І дощ на землю захлющить!
Аж тут нараз — ласкаве сонце
Знайшло собі мале віконце,
І вже сміється, вже блищить.

В князя на згадку Усусусів.
Веселка виповзла з-під вусів
І розпогодились чоло.
— «Ви!? Зараз! Вже! «Накрила нічка»,
«Острога», «Човник» і «Збруч-річка»!..
Гей-гей! Гуло колись, гуло!..

Вітайте у моїх хоромах
І будьте, як у себе вдома,
Давайте руку на добро!»
І так стиснув мене сердечно,
Що я подумав: Небезпечно!
Готово тріснути ребро…

Обняття довго не тривало,
А хоч боліло, любо стало,
Що князь мене ще не забув.
Привітний, людяний і милий,
Негордий, незарозумілий,
Такий, як в Легіоні був.

— «Товаришу, евентуальне,
Це з боку вашого похвально,
Що ви мене в глухім куті
Відвідали. Тут справді глухо.
Тому новий язик і вухо
Придасться в нашому гурті.

Ходім у терем. Ви з дороги,
То й обімліли руки-ноги.
Там відпочинете, з'їсте,
А й щось напитись не завадить,
(На те підчаший нам порадить!),
Тоді мені розповісте

Про все, що варто розповісти…
Чи ви не влізли в журналісти?!
— «Ні, князю, я лиш писарчук!»
— «То добре! Ті сварки газетні,
Ті наклепи, хвальби і сплетні,
Часопис випадає з рук.

«Ходім!» І ми пішли в палату,
Хтось може думає — багату,
Де золото блищить з прикрас,
Де гобеліни і дивани,
Майсенські, севрські порцеляни
І зруб японських, хінських ваз.

В притворі — сутінь, меблі сірі,
А на підлозі різні шкіри:
Ведмеді, зубри, кабани,
На стінах висять: стріли, луки,
Шоломи, ратища, шаблюки,
Щити, кольчуги, колчани.

Нараз я в ході зупинився
І на стінопис задивився…
Над ватраном великий герб:
Два бобри сперлися на лапки,
Між ними три червоні цяпки,
А надолині — меч і серп.

— «Цікавить вас герб Скоропадів?
Хоч я іти спочити радив,
Та раз ви стали — поясню.
Два бобри — згадка про Полісся,
Куди мій предок перенісся,
Програвши битву голосну,

Що край Полтави прогриміла,
Карла, Мазепу одоліла
І визвала Петрову месть.
Три пяпки — кров пролита нами
У різних битвах з ворогами,
За віру, націю і честь.

Меч каже, чим ми воювали,
А серп, як працю шанували
І гречкосіяли весь час.
Чи в Понтії, за Мітридата,
Чи в Римі, за Нерона ката,
Чи в княжій Русі, себто в нас.

Це майже все. А докладніше
Я розкажу колись пізніше
І зраджу неодин секрет.
Тепер ходім, бо час минає,
А вам десь голод марша грає!» —
І ввів мене у кабінет.

У кабінеті, де ми сіли,
Всі меблі чорні, стіни білі
(Повага і свобідна мисль!)
Портрет князя в стрілецькій шапці.
В мундирі, на баскій арабці,
Такий, як в війську був колись.

Портрет робив мистець Януха,
Маляр з професії і духа,
В Стрільцях найкращий баталіст.
Усе він виконав прекрасно,
Особа вийшла чітко, ясно,
Забув лиш дать коневі хвіст.

В кімнаті по кутах — погруддя,
Повагою пошану будять:
Один з них — ніби римлянин,
У тозі, голою рукою
Тримає свинку під пахою,
Як на торзі наш селянин.

А другий — лицар у шоломі,
Вусища вниз, усім відомі,
Бо здавна мода в нас така,
Ще від грізного Святослава,
(А може це ще скитська справа!?),
Під бюстом вдолі лоб бика.

У третьому куті — старшина,
Козацького часу дитина,
При ньому кінська голова.
В четвертім — бритий пан у фраку,
На грудях мав якусь відзнаку,
А збоку гуска, як жива.

Я вже хотів княза спитати,
Чи це, бува, не антенати,
Та враз язик мій задубів,
Бо князь ріг туровий вхопивши.
До уст вусатих приложивши,
На ньому тричі затрубів.

Пішла луна по всьому замку,
Як стихла — рушив хтось за клямку
І в дверях станув старший пан.
Такі, як у князя, вусища,
Лише статура трохи нижча.
Одітий в голубий жупан.

Ввійшов повагом, зупинився,
Князеві низько поклонився
І загудів басищем: — «Жду!»
— «Це наш трапезник Тит Корчило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує їду.

А це воєнний мій товариш!
Напевно щось для нього вшквариш.
Щоб нам тут з голоду не вмер.
Дай кашоварові вказівку,
А Хризостом якусь горілку
Нехай подасть нам вже тепер!»

— «Гаразді» — сказав старий трапезник
І за дверима зник, як щезник.
Коли вже крок його затих,
Я знов розглянувсь по кімнаті.
— «Скажи, мій князю, що за знаті.
І що за символи при них?»

А князь на те: — «Евентуально,
Це з боку вашого похвально,
Що запитали. Неодно
Я розкажу про все подрібно,
Та доказів на це потрібно,
А докази вам дасть гумно.»

Зачудувався я немало.
Як це гумно свідчити мало
І вже тиснулися слова
Спитать. Та двері відчинились
І на порозі появились —
Сулійка й лиса голова.

За ними всунувсь до кімнати
Добродій низький і пузатий,
В жупані, довгім до колін.
Сулійку на столі поставив,
Козацький сивий вус розправив,
Тоді князеві дав поклін.

— «Пресвітлий князю! Віднайшов я,
Нехай вам вийде на здоров'я,
Цей комарнянський «пеклогрім»…
Князь усміхнувся: — «Дуже гарно!
Дюблю моє старе Комарно
І всіх цибульників у нім!

Дишімо город цей відомий!.. Ох!
Я вас ще не познайомив,
Забув про обов'язок свій:
Підчаший Хризостом Цідило,
(Я усміхнувся: — «Дуже мило!»),
Що нам присмачує напій.

А це воєнний мій товариш.
Йому ти горла не попариш,
Бо спарене вже на війні.
Твій «пеклогрім» ми покуштуєм,
Похвалимо, чи скритикуем,
Налий же гостеві й мені!»

Підніс я чарку, швидко ликнув,
Незначно стріпавсь, легко гикнув
І очі вислав до небес.
Такого нектару напевно,
Хоч Ганімед старався ревно,
Не пив сам цар богів Зевес.

Була у напиткові тому
І гаряч пекла й сила грому,
А князь питається: — «Ну як?»
Я притакнув лиш головою
І радість висказав рукою,
Бо мій язик, як труп закляк.

Підчаший злегка підсміхнувся
І швидко до дверей метнувся,
Щоб не заржати біля нас,
А князь удав, що все в порядку
Що не помітив він припадку
І каже: — «Випиймо ще раз!

Воно вам певно не завадить,
А зак Кормило щось приладить,
Ми підкріпімся передтим!»
Ковтнув я другу і на диво —
Усе минулося щасливо,
А третя вже пішла як в дим.

Четверта вже була вдорозі,
На щастя станув на порозі
Трапезник: — «Подано на стіл!»
Тож ми «во тройці» закінчивши
І душі наші підкріпивши,
Пішли дать скріплення для тіл.

В їдальні ждав на нас духовник,
За душі замкові войовник.
Дивлюся — це ж отець Ігнат,
Душпастир нашої бригади,
Що нас не раз під волос гладив
За нашу слабість до дівчат!

— «Гогогого! — сказав до мене —
Таке було колись зелене,
А нині вже дорослий муж!»
— «Гого! — сказав і я до нього —
Ви не змінилися нічого,
Не старієтесь аніруш!»

І ми чоломкнулися тричі,
Хоч був зарослий на обличчі,
І хоч цілунків не любив.
Та спомин про минулі хвилі,
Сумні й веселі, прикрі й милі,
Тверду засаду перебив.

Князь цілий час не обзивався,
То вуса гладив, то всміхався,
То блискав оком з-під повік.
Нарешті каже: — «Це приємно,
Що ви пізналися взаємно,
Хоч і пройшов десятий рік,

Як ми, скінчивши бій за волю.
Розсіялись по ріднім полю,
А дехто вже і в гріб зійшов.
Та товариство не пропаще,
Коли, як бачу, в нас жива ще
Воєнна приязнь і любов.

Тепер, пан-отче, помолімся
І швидко за їду берімся.
Здалека їхав, то й голоден,
А говорити буде годен,
Як трохи сили набере.»

Отець Ігнат провів молитву
І нас на кулінарну битву
Достойно поблагословив.
Ми змісця рушили в атаку
(Тим разом радо і без ляку!)
І кожний, що хотів, ловив.

Була з Верешиці там рибка.
Гуцульська бриндзя до ощипка,
З Полісся вуджені в'юни.
Сирки пікантні з Отинії.
Англійські «джеми» з Коломиї
І тернопільські кавуни.

Смачна «ліберка» черновецька,
І ковбаса копичинецька.
Зі Сколя бойківські пстружки.
А щоб соборність підкреслити
І піднебіння вдоволити —
Полтавські славні галушки.

Князь їв скоромне, для принуки.
Отець Ігнат пісне брав в руки,
(Покуту може мав якраз!)
А я, пропостивши немало,
Їв, аж за вухами тріщало,
Горнув з полумисків і з ваз.

Та так вже є на світі цьому,
В випадку доброму, чи злому,
Все врешті має свій кінець.
Також і голод мій скінчився,
Я від тарілки відхилився
І спорожнив свій поставець.

Ми встали, знову помолились,
і перейшли у кабінет.
— «Тут — каже князь — вигідно буде.
Не крутяться службові люди,
То й не розноситься секрет.»

От ми засіли, закурили,
Про це і те поговорили,
Князь потім трохи помовчав,
А далі каже: — «Ну мій друже,
Ми на вістки цікаві дуже,
Розказуйте!» І я почав…

… Що на Збручі будують луки
На міст, що зветься мостом злуки
При ньому сто пам'ятників
Для тих міністрів, що в руїні
Трималися партійних ліній
І били ними ворогів.

Є трохи з мостом тим турбацій,
Сварок, протестів, провокацій,
Та все ж будова йде як слід.
І як впевняють оптимісти,
Хоч в те не вірять реалісти,
Готовий буде за сто літ.

… Що наше міністерство моря
Вже скасувало, як говорять,
Воєнні порти в Кам'янці,
А портів тих було нівроку,
Ще з дев'ятнадцятого року,
Коли там збіглися морці.

…Що в війську вже одна команда
Хоч не вгаває пропаганда
За «Вправо в бік» і за «Позір.»
А в штабі ще ведуться свари
За оселедці й шаравари,
За слово «мундур», чи «мундір».

…Що є ще кілька отаманів,
Тих гуляйпільських могіканів,
І кожний має свій мундир.
На щастя всі вони бездітні
І переважно півстолітні,
То й швидко вже настане мир.

…Що в нас два прапори донині
Один з них з жовтим надолині,
А другий з жовтим нагорі.
І хоч вже є закон державний,
Та українець непоправний —
Шанує помилки старі.

…Що як недавно зміркував я,
На захід суне православ'я,
А унія іде на схід.
Що вже по всіх церквах на сході
Вимова українська в моді,
Отці ж без кіс і без борід.

…Що єгомості-галичани,
І білі і Василіяни,
Вже не латинщать обряду,
Що навіть ширші ряси носять,
Що дехто не стриже волосся
І запускає бороду.

Князь, люльку пикаючи, слухав,
А пан-отець табаку нюхав
І задоволено всміхавсь.
Та як зійшло на обрядовість,
Хоч не була це жадна новість,
Духовник з крісла підорвавсь:

— «Я не латинщив, любий брате,
Бо вмію обряд шанувати,
Він в нас від давніх ще часів!..»
Тут князь всміхнувсь якнайсолодше:
— А суплікації, пан-отче?!»
Отець зацукався і сів.

…Що зникло кільканадцять партій,
А всі були багато варті,
Та голови померли їм.
Хоч виглядає це трагічно,
Та ми не впали політично,
Бо ще лишилось двадцятьсім.

…Що по свободі України
Сімсот поетам зрідли міни,
Не стало стежки на Парнас.
Скінчилися «нещасні неньки»,
«Війноньки», «кляті воріженьки»,
Хоч сядь і плач — безбарвний час!

…Що вже одна для всіх літ-мова,
Чи він із Києва, чи Львова,
Чи з Харкова, чи з Бережан.
Так само і один правопис,
Чи повість пише хтось, чи допис.
Хоч є ще неодин «сампан».

…Що право знов набрало права,
І хоч яка б маленька справа,
Павук її не заснує.
Як хтось десь обкраде скарбницю
Державну, той іде в в'язницю,
А навіть перед суд стає…

Багато ще розповідав я
Про те, що тільки зачував я,
Та повторяти це — не варт.
Хоч і цікаве і правдиве,
Хтось може скаже — інвективи,
А хтось подумає, що жарт.

Вкінці до мене князь озвався:
— «Немало, друже, я дізнався,
Спасибі вам за новинки.
Ми тут, як в скиті проживаєм
І не часописи читаєм,
А тропи, зорі і книжки.

Із ваших слів докладно видко,
Що наш народ окріпне швидко,
Бо вже почав любити лад.
Ще три, чотири покоління,
А зійде вруном те насіння
Що сіяне було навгад.»

Отець Ігнат докинув збоку,
Бо по «суплікаційнім» шоку
Відзискав знову мови хист:
— «Мені з газет  вистачальні
Відомості Єпархіальні,
І часом щось докине лист».

— «А як там Лицарі Остроги?
Вже від років не маю змоги
Довідатись!» — промовив князь
— «Ніхто ні слова не напише,
Так, ніби наш закон не дише.
Причина, видно, є якась!?»

— «Це справді, князю не в порядку.
Та на мою і інших гадку,
Такий у нас віддавна стиль.
Для русина листа писати,
То так, як козами орати,
Чи пішки йти в слоту п'ять миль.

Розлізлись лицарі по всюдах,
(А лізли майже всі по грудах!).
Одні загрузли при жінках
І світу Божого не бачать,
Одні мов сплять, одні дивачать,
А дехто ходить на руках.

Та є ще досить хлопців, чулих
До товариства й днів минулих,
Ті сходяться то тут, то там.
От, може хтось з них думку кине
Застукати одної днини
І до твоїх запертих брам!»..

Сиджу, чекаю — ані слова!
Загрузла в мовчанці розмова.
Нараз отець відкашельнув
І, видно, хтів про щось питати,
Та не вдалось двох слів сказати
Бо князь рукою помахнув:

— «Ну, гостю, на сьогодні досить!
Хоч пан-отець ще слова просить,
Та я вас мучити не дам.
Пан-отче, запити покиньте,
А ви ідіть і відпочиньте,
Це апетит загострить вам.

Ще до вечері дві години
То й може сон до вас прилине.
Втинайте сміло хропака!
А ми собі старим звичаєм
(Пан-отче, добре?!) тут заграєм
Пікета, може дурака!».

Я поклонивсь — і вже за двері,
І спочивав аж до вечері.
Хотів заснути, та не йшло.
Аж молочну вечерю з'ївши
І трохи ще погомонівши,
Пішов на серйо у стебло…

Чи я ще сплю, чи я маячу?!
Та ні! Докладно, ясно бачу,
Хоч не повірить в те загал.
Ось під вікном, при отамані,
Де місяць срібні ткає ткані,
Стоїть російський генерал!

Високий, сивий, очі світять,
Хоч непорушні — добре мітять,
На грудях золоті хрести,
А біля п'ятого реберця
Кинджал, забитий просто серця,
Не знать — з політики, чи мсти!?

Тікати! Вже з-під ковдри ногу
Спустив я легко на підлогу,
І вже підвівся сам напів.
Та глянувши ще раз на з'яву.
Хоч мав з війни в утечі вправу,
Завмер, закляк і задубів.

— «Не утікай від мене, сину,
А вислухай малу хвилину!»
Гугнявий голос говорив.
— «Не бійся, у житті цілому
Я кривди не зробив нікому,
А декому й добро творив.

Служив я в армії російській,
Як генерал кавалерійський
Аж до останньої пори.
Під Харбіном я люто бився,
Під Горлицями відзначився
Георгіїв дістав аж три.

Та як царя зіпхнули з трону
І плахту підняли червону,
Я армії сказав «мерсі».
Пішов в отставку, оженився,
В Одесі милій поселився,
На жаль — у прикрому часі.

Бо незадовго до Одесси
Прийшли ті ваші Уесеси,
А з ними лицар Скоропад.
Хоч їх було не більше двісті,
Зробили рух у нашім місті,
Рух без оркестр і без парад.

Якісь давали реферати,
Десь до когось зайшли до хати
Співали там своїх пісень:
Про журавлів і про калину,
Про гайдамаків, Україну
І про якийсь воскресний день.

Хоч і мізерні і голодні,
Зробилися відразу модні,
Пішло життя все шкереберть.
А вже довкола Скоропада
Жінок, дівчат — ціла громада.
Кохалися у нім на смерть.

Як десь стрієлецький вечір випав
Жінкам мов перцю хто насипав:
— «Ах, заґранічні! Ах, стрєльці!»
Щось пошептавши між собою
Ішли на сходини юрбою,
І… сходили на манівці.

Зробилася страшенна каша,
Ба, і моя дружина. Маша,
Фрейліна царського двора,
Що за Росію ризи дерла,
Тепер співала «Ще не вмерла»,
«Ми гайдамаки», «Не пора».

Під вечір все кудись зникала.
До парікмахера — казала,
То на журфікс, то до кравця.
До мене стала непривітна.
Все нарікала, що бездітна,
Що літ їй шкода і вінця.

Я хоч підозрівав, та вірив,
Аж глибину нещастя змірив,
Та небуло вже вороття.
Як раз у ліжко положився,
То більше вже не пробудився.
Кинджал протяв моє життя.

Фрейліна царська, Маша мила,
Мені у серце ніж встромила,
Та в тім не винен Скоропад!
Його сам погляд демонічний
Родив у мужа страх панічний,
У жінки ж еротичний чад.

Як Скоропад почув про драму,
Казав як стій замкнути браму
І в дверях знищити дзвінок.
Нікого в себе не приймав він.
А хоч вини за морд не мав він.
Зразивсь на віки до жінок.

Скажи йому, що я приходив
І радив щоб собі не шкодив,
Безженству щоб зробив кінець.
Нехай для роду і для себе
Не чинить кривди без потреби
І врешті стане під вінець.

Пропали плітки всі й обмови,
Пропала й Маша в морі крови,
Що затопило царський світ.
Нема чого парубкувати
І все те в думці відгрібати,
Що вже присипав попіл літ.

Щороку я сюди приходжу,
Та не щороку тут знаходжу
Когось, хто б цей займав покій.
А хоч не раз знайшов особу,
Вертався я з нічим до гробу.
Усьому винен вигляд мій.

Бо кожний гість, мене як зочив,
То зикнув, крикнув, з ліжка скочив
І вже таскався за поріг.
І ти напудився немало,
Та так тебе замурувало,
Що навіть крикнути не міг.

Спасибі і за те, мій сину,
Тепер спокійно вже спочину.
Не буду шлятись по хатах.
Ну, здрастуй!«…Тут когут запіяв.
І з'яву мов би вітер звіяв.
Лишився місяць, я і страх.

День другий

Читать дальше

Похожие книги на «Скоропад»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Скоропад» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё не прочитанные произведения.


libclub.ru: книга без обложки
libclub.ru: книга без обложки
Траян Първанов
libclub.ru: книга без обложки
libclub.ru: книга без обложки
Николай Гогол
Отзывы о книге «Скоропад»

Обсуждение, отзывы о книге «Скоропад» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.